Тут до нього підсіла Міллі.
— Що це в тебе за картки?
— Клієнтура.
— Що то за жінка була вчора?
— Вона буде моєю секретаркою.
— Ого, який ти став поважний!
— Вона тобі сподобалась?
— Не знаю. Ти ж навіть не дав мені з нею поговорити. Все танцював та упадав за нею.
— І зовсім не упадав.
— Вона хоче вийти за тебе заміж?
— Не кажи дурниць, Міллі. Я ж тільки вчора познайомився з нею.
— Марі,— це дівчинка-французка, вчиться в нашій школі,— каже, що справжнє кохання це coup de foudre.[96]
— Так от про що ви розмовляєте в школі!
— Звичайно. Треба ж думати про майбутнє, хіба не так? Адже у нас ще нема минулого, як у сестри Агнеси.
— Хто така сестра Агнеса?
— Я тобі розповідала про неї. Вона така смутна й гарна. Марі каже, що в неї було колись нещасливе coup de foudre.
— Вона розказувала про це Марі?
— Звичайно, ні. Марі сама знає. У неї теж було вже два нещасливих coup de foudre. Вони звалилися на неї, наче грім з ясного неба.
— Мені це не загрожує, бо я вже старий.
— Не зарікайся. Один старий — йому стукнуло вже п’ятдесят — впав у нещасливе coup de foudre до матері Марі. А був жонатий, як і ти.
— Моя секретарка — заміжня жінка, отже, все буде гаразд.
— Заміжня чи солом’яна вдовиця?
— Не знаю. Я в неї не розпитував. А як по-твоєму, вона гарна?
— Гарненька... в своєму роді.
Знизу загукав Лопес:
— Тут до вас якась пані! Каже, ви чекаєте на неї.
— То хай іде сюди.
— Я залишаюся,— попередила Міллі.
— Знайомтесь, Беатрісо. Це Міллі.
Він помітив, що очі її були такі самі, як і вночі, волосся теж; значить вона не була примарою,— пальми й шампанське тут ні до чого. «Ні,— вирішив він,— вона-таки справжня».
— Добридень. Сподіваюся, ви добре спали? — мовила Міллі тоном дуеньї.
— Ні, цілу ніч мені ввижалися страхіття.— Беатріса кинула погляд на Уормолда, потім на картотеку й нарешті звела очі на Міллі.— Зате вчора добре повеселилася,— додала вона.
— У вас чудово вийшло з отим сифоном,— великодушно сказала Міллі,— міс...
— Місіс Северн. Але, будь ласка, звіть мене Беатрісою.
— О, ви заміжня? — спитала Міллі з удаваною цікавістю.
— Була заміжня.
— Він помер?
— Не знаю. Зник — і все.
— Та невже?
— З такими, як він, це трапляється.
— А який він був?
— Міллі, тобі пора йти. Нема чого задавати такі питання місіс Северн... Беатрісі.
— В моєму віці,— заявила Міллі,— треба вчитися на досвіді старших.
— Ваша правда,— мовила Беатріса.— Таких, як він, величають розумними, витонченими натурами. Я вважала його дуже гарним; з обличчя він нагадував пташеня, що виглядає з гніздечка,— як ото, знаєте, в природознавчих фільмах. Навіть навколо адамового яблука у нього ріс пушок, а воно було чималеньке, те яблуко. Біда в тому, що навіть у сорок років він усе ще скидався на пташеня. Дівчата так і бігали за ним. Він весь час їздив на різні конференції ЮНЕСКО — у Венецію, Відень і ще кудись. У вас є сейф, містере Уормолд?
— Ні.
— Ну, і чим же все скінчилося? — не вгавала Міллі.
— А скінчилося тим, що я почала бачити його наскрізь. У буквальному розумінні. Він був такий худющий, що аж просвічувався. Коли я дивилася на нього, то бачила у нього всередині конференц-зал: на ребрах сиділи делегати, а доповідач вигукував: «Ми вимагаємо свободи творчості!» То було дуже неприємне видовище, особливо за сніданком.
— І ви навіть не знаєте, чи він живий?
— Торік ще був живий: я читала в газеті, що він робив у Таорміні доповідь на тему «Інтелігенція та воднева бомба». Вам доведеться придбати сейф, містере Уормолд.
— Навіщо?
— Не можна тримати такі речі на столі. Крім того, так належить старому негоціантові.
— Хто це вигадав, що я негоціант?
— Таке в них у Лондоні про вас уявлення. Я зараз же піду підшукаю для вас сейф.
— Ну, мені пора,— заявила Міллі,— Будь розсудливий, татку! Ти знаєш, що я маю на увазі.
2
День випав дуже клопіткий. Насамперед Беатріса купила величезний сейф з секретним замком: шість вантажників ледве втягли того сейфа на машину, а піднімаючи його сходами, зламали поруччя й зірвали з стіни картину. На вулиці зібрався цілий натовп — хлопчаки з сусідньої школи, дві гарненькі негритянки, поліцейський. Уормолд ремствував, що все це може накликати на нього підозру, а Беатріса заявила, що найкращий спосіб уникнути підозри — не критися від людей.
— Згадайте-но історію з сифоном,— сказала вона.— Кожен запам’ятає, що це я облила поліцейського водою. І ніхто більше не стане допитуватися про мене. І так усе ясно.
Поки вони мучилися з сейфом, під’їхало таксі, з якого виліз юнак з великою валізою.
— Це Руді,— пояснила Беатріса.
— Який іще Руді?
— Ваш рахівник. Я ж вам учора казала.
— Хвалити бога,— пробурмотів Уормолд,— виходить, я ще не все запам’ятав, що було вчора.
— Заходь сюди, Руді, перепочинь трохи.
— Нема ніякої потреби кликати його сюди,— розсердився Уормолд.— Адже тут нема для нього місця.
— Він може спати в конторі,— відказала Беатріса.
— Де ж тут помістяться ліжко, сейф і моє бюрко?
— Я дістану вам менше бюрко. Як ваша нудота, Руді? Це наш хазяїн — містер Уормолд.
Руді був зовсім зелений юнак з блідим обличчям; пальці його пожовкли чи то від нікотину, чи від кислот. Він сповістив:
— Уночі двічі блював. Електронна трубка розбилася в дорозі.
— Зараз не до цього. Треба спершу влаштуватись. Ідіть-но купіть собі розкладушку.
— Гаразд! — кинув Руді й побіг..
Одна негритянка підійшла до Беатріси й сказала!
— Я британська піддана.
— Я також,— озвалася Беатріса.— Рада познайомитися з вами.
— Ви та сама міс, що облила водою капітана Сегуру?
— Майже так. Я бризнула на нього з сифона.
Негритянка обернулась і щось пояснила натовпові по-іспанськи. Дехто почав аплодувати. Збентежений поліцейський почвалав геть.
— Ви дуже гарна, міс,— сказала негритянка.
— Ви теж,— мовила Беатріса.— А тепер допоможіть мені занести цю валізу.