— Крутіть,— квапила Беатріса.— Ще один оберт.
— Цього секрету ніхто не відгадає. Цілком надійний.
— Чого ж ви спинились?
— Я, здається, помилився. Доведеться повторити все спочатку.
— Я бачу, секрет і справді цілком надійний.
— Одійдіть, будь ласка. Мене це нервує.
Беатріса відійшла й повернулася лицем до стіни.
— Скажете, коли можна буде дивитися.
— Гм, дуже дивно. Невже ця чортова штука зламалась? Подзвоніть-но Руді.
— Куди ж я йому подзвоню? Адже він поїхав на пляж Варадеро.
— Ет, чорт!
— Спробуйте пригадати, як ви складали те число...
— Це номер телефону сестри моєї бабусі.
— А де вона живе?
— Оксфорд, Вудсток-роуд, дев’яносто п’ять.
— Чому ви взяли саме її номер?
— А чому б і ні?
— Можна запитати довідкове бюро Оксфорда.
— Я не певен, що воно допоможе.
— А як її прізвище?
— Я забув.
— О, тоді це зовсім надійний секрет!
— Ми завжди кликали її просто бабуня Кет... До речі, вона померла ще п’ятнадцять років тому, і номер, певне, змінився.
— Не розумію, навіщо було брати її номер.
— Хіба з вами не буває, що якийсь номер застряє в голові на все життя?
— Цей, по-моєму, застряг у вас не на все життя.
— Я вмить пригадаю його. Там було щось таке ніби 7,7,5,3,9.
— О боже! Невже в тому Оксфорді п’ятизначні номери?
— Ми можемо спробувати всі комбінації числа 77539.
— А ви знаєте, скільки їх? Здається, близько шестисот... Сподіваюсь, у вас не дуже нагальна телеграма?
— Я певен щодо всіх цифр, крім сімки.
— Чудово! Котрої сімки? Тоді нам доведеться перепробувати тисяч шість комбінацій. Не знаю точно — я не математик.
— Певне, Руді десь записав номер.
— Добре ще, коли на непромокальному папері, щоб не розкис у воді... Добряча в нас контора, нічого не скажеш!
— А може, нам скористатися старим кодом?
— Це небезпечно. А втім...
Після довгих розшуків вони знайшли Чарлза Лема біля ліжка Міллі; загнута сторінка свідчила про те, що вона дочитала якраз до середини «Двох веронців».
— Запишіть телеграму,— звелів Уормолд.— Залиште місце для числа. «Такого-то березня...»
— Ви що, забули, яке сьогодні число?
— «Доповідає п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять починається параграф А п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири звільнений за пияцтво під час виконання службових обов’язків побоюється вислання в Іспанію де життя його буде в небезпеці крапка».
— Бідолаха Рауль...
— «Починається параграф Б п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири...»
— А не можна написати просто «він»?
— Гаразд, хай буде «він»... «Він у такому становищі може погодитися за певну винагороду й право притулку на Ямайці сфотографувати з приватного літака таємні військові споруди крапка починається параграф В йому доведеться вилетіти з Сантьяго і сісти в Кінгстоні якщо п’ятдесят дев’ять тисяч двісті забезпечить посадку».
— Нарешті ми робимо щось путнє,— зауважила Беатріса.
— «Починається параграф Г прошу затвердити п’ятсот доларів щоб найняти літак для п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири та двісті доларів на підкуп обслуги гаванського аеродрому крапка починається параграф Д винагорода п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять дріб чотири має бути солідною зважаючи на реальну загрозу перехоплення літака авіапатрулями в горах Орієнте крапка пропоную тисячу доларів крапка».
— Сума досить приємна,— сказала Беатріса.
— Кінець. Шифруйте. Чого ви ждете?
— Підшукую потрібну фразу. Мені не подобається цей Лем, а вам?
— Тисяча сімсот доларів,— задумано промимрив Уормолд.
— Треба було заокруглити до двох тисяч. А. В. любить круглі числа.
— Не хочу, щоб вони вважали мене марнотратом.
Тисяча сімсот доларів... Цілком вистачить Міллі на рік навчання в Швейцарії.
— У вас такий вдоволений вигляд,— мовила Беатріса.— Скажіть, вам не спадає на думку, що ви посилаєте людину на загибель?
«Саме цього мені й треба»,— подумав він.
— Скажіть їм у консульстві, щоб цю телеграму надіслали поза чергою.
— Вона досить довга,— зітхнула Беатріса.— Як ви думаєте, оце підійде? «Він представив королю Полідора й Кадвала і сказав, що то його діти — Гвідерій і Арвіраг, які пропали безвісти». Правда, Шекспір буває іноді нудний?
2
Наступного тижня він повів Беатрісу в портовий ресторанчик, де подавали виключно рибні страви. Суму витрат затвердили, хоча й урізали на двісті доларів,— таким чином, А. В. досяг-таки свого улюбленого круглого числа. Уормолд уявляв собі, як Рауль їде на аеродром, щоб вирушити в свій ризикований політ. Кінцівки він ще не придумав. Дарма що Рауля не існує — з ним може статися що завгодно, досить йому почати сваволити. Його можуть схопити, перше ніж він сяде в літак, або затримати ще по дорозі до аеродрому. Він зникне в казематах капітана Сегури. Преса буде мовчати. Уормолд сповістить Лондон, що припиняє радіозв’язок, бо Рауля можуть примусити виказати їх. Потім вони розберуть приймач, сховають деталі і триматимуть напоготові целулоїдні прокладки, щоб підпалити все в разі небезпеки... А можливо, Рауль і вилетить, але вони так і не дізнаються, що сталося з ним в горах Орієнте. Ясно було тільки одне: він ніколи не потрапить на Ямайку і не привезе туди ніяких фотографій.
— Про що це ви так замислились? — спитала Беатріса.
Він ще й не покуштував свого фаршированого лангуста.
— Та все думаю про Рауля.
З океану потягло прохолодою. Палац Моро, що височів по той бік бухти, скидався на велетенський корабель, прибитий штормом до берега.
— Хвилюєтесь?
— Ще б пак!
Якщо Рауль вилетить опівночі, то на світанку він сяде в Сантьяго для заправки; там у нього свої хлопці: адже в провінції Орієнте кожен — бунтівник по натурі. Як тільки розвидниться, ще до появи патрульних літаків, він полетить у розвідку над горами...
— А він часом не зап’є?
— Обіцяв, що не питиме. Та хто його зна...
— Бідолашний Рауль.
— Еге ж.
— Невесело йому живеться. Треба було хоч познайомити його з Тересою.
Уормолд допитливо зирнув на неї, та вона, здавалося, була цілком захоплена своїм лангустом.
— Ну, а конспірація?
— А, хай їй чорт, вашій конспірації!
Повечерявши, вони пішли додому проспектом Масео.
В цю дощову буремну пору перехожих було мало, машин — ще менше. Величезні хвилі, набігаючи з океану, з гуркотом розбивались об дамбу. Бризки шугали через широку набережну, на якій удень в чотири ряди мчали авто, й хлюпали дощем по роз’їдених сіллю та вітром колонах. Зі сходу линули чорні хмари. Отак і його самого, подумав Уормолд, як ці колони, поступово руйнує життєва негода. П’ятнадцять літ — час чималий...
— Може, ота цяточка в небі — його літак? — задумано мовив він.— Який же він там самотній!
— Ви заговорили, мов у романі.
Він зупинився біля колони і глянув на Беатрісу з тривогою і підозрою.