— Я вважав, що ви його друг,— докірливо сказав аташе.
— Я таки був його друг. Мені так хотілося, щоб він сидів удома і читав недільні додатки до газет, слідкуючи за бейсбольними змаганнями. Я хотів, щоб він тихо й мирно жив з якою-небудь стандартною американочкою, що читає книжки тільки за списками свого клубу.
Він збентежено відкашлявся.
— Звичайно, ви маєте рацію,— сказав він.— Я й забув про цю прикру історію. Я цілком був на вашому боці, Фаулере. Він вчинив дуже погано. Скажу вам одверто: у мене була з ним серйозна розмова про цю дівчину. Розумієте, я мав честь особисто знати професора Пайла і його дружину...
— Вас чекає Віго,— перебив я його і пішов геть.
Тільки тепер він помітив Фуонг, і, коли я озирнувся, він з гірким подивом дивився мені вслід: споконвічний старший брат, який не розуміє меншого.
Розділ третій
1
Пайл уперше зустрівся з Фуонг в тому ж «Континенталі» місяців через два після свого приїзду. Було це ввечері, коли після заходу сонця раптом настала вечірня прохолода, а в провулках у крамничках вже засвітили свічки. На столиках, де французи грали у Quatre Vingt-et-un[20], стукотіли кості; вулицею Катіна поверталися додому на велосипедах дівчата в білих шовкових штанях. Фуонг пила апельсиновий сік, а я — пиво, і ми сиділи мовчки, задоволені тим, що ми вкупі. Потім до нас нерішуче підійшов Пайл, і я їх познайомив. Він мав звичку витріщатися на дівчат, наче він їх зроду не бачив, а потім зніяковіло червоніти.
— Я хотів спитати, чи не погодитесь ви з вашою дамою пересісти за мій столик,— сказав Пайл.— Один з наших аташе...
То був аташе в економічних питаннях. Він широко і гостинно усміхався до нас з горішньої тераси, самовпевнений, наче рекламний персонаж, що «не втрачає друзів, бо вживає найкращих засобів від поту». Я багато разів чув, як аташе називали «Джо», але так і не взнав його прізвища. Він демонстративно заметушився, з гуркотом відсовуючи стільці й гукаючи офіціанта, хоча в «Континенталі» внаслідок усієї його метушні все одно могли подати тільки пиво, коньяк з содовою або вермут.
— Ніяк не сподівався зустріти вас тут, Фаулере,— сказав він.— А ми чекаємо на наших хлопців із Ханоя. Там, здається, був справжній бій. Ви не їздили з ними?
— Мені набридли ці чотиригодинні польоти заради якоїсь прес-конференції,— відповів я.
Він незадоволено глянув на мене і сказав;
— Хлопці просто горять на роботі. Подумати тільки, в торгівлі або на радіо вони могли б заробляти вдвічі більше без ніякого ризику.
— Але тоді їм довелось би працювати,— сказав я.
— Вони, як бойові коні, нюхом чують бій,— просторікував він захоплено, не звертаючи уваги на мої слова, які йому не сподобались.— От, приміром, Білл Грейнджер — його не можна втримати, коли десь запахне бійкою.
— Маєте рацію. Я бачив, як він бився якось увечері в барі «Спортінг».
— Ви прекрасно розумієте, що я не це маю на думці.
Два велорикші, несамовито крутячи педалі, промчали вулицею Катіна і застигли перед «Континенталем», наче на фотографії. В першій колясці сидів Грейнджер. У другій лежала сіра безсловесна купа, яку Грейнджер заходився виволікати на тротуар.
— Ну, вилазь, Міку,— умовляв він.— Вилазь!..— Потім почав сперечатися з рикшею за плату.— На! — крикнув він.— Хочеш бери, хочеш ні! — І кинув на землю в п’ять разів більше грошей, ніж належало. Рикші довелося нахилитись, щоб зібрати гроші.
Аташе в економічних питаннях сказав нервово:
— Гадаю, хлопці заслужили невеличкий відпочинок.
Грейнджер кинув свою ношу на стілець. Раптом він побачив Фуонг.
— Ого! — загорлав він.— Джо, старий бахуряко! Де це ти її підхопив? Не думав, що ти ще здатний на таке... Пробачте, мені треба збігати в клозет. Догляньте тут без мене Міка.
— Здорова солдатська безпосередність,— зауважив я.
Пайл промовив серйозно, знову почервонівши:
— Я нізащо не запросив би вас, якби знав...
Сіра купа на стільці заворушилась, і голова впала на стіл, наче зовсім не була зв’язана з тілом. Голова зітхнула довгим свистячим зітханням, сповненим безмежної нудьги, і завмерла.
— Ви його знаєте? — спитав я Пайла.
— Ні, не знаю. Хіба він не газетяр?
— Я чув, що Вілл називав його Міком,— сказав аташе в економічних питаннях.
— А чи це не новий кореспондент з «Юнайтед Пресс»? — спитав Пайл.
— Ні, це не він. Того я знаю. А він не з вашої місії? Ви ж не можете знати усіх ваших людей — їх тут сотні.
— Думаю, він — не наш,— заперечив аташе в економічних питаннях.— Щось я такого не пригадую.
— Можна пошукати в нього посвідчення,— запропонував Пайл.
— Ради бога, не будіть його. Досить з нас і одного п’яного. У всякому разі, Грейнджер повинен знати його.
Але і Грейнджер не знав. Він повернувся з убиральні дуже похмурий.
— Хто ця дама? — спитав сердито.
— Міс Фуонг — Фаулерова знайома,— сухо відповів Пайл.— Ми хотіли б з’ясувати, хто...
— Де він її підхопив? У цьому місті слід стерегтися.— І він додав похмуро: — Хвалити бога, що є пеніцилін.
— Білле,— сказав аташе,— ми хочемо знати, хто такий Мік.
— А звідки мені знати?
— Але ж ви привезли його сюди.
— Ці жабники не вміють пити віскі. Одразу ж розкис.
— Він француз? А мені здавалося, що ви називали його Міком.
— Треба ж його якось називати,— відповів Грейнджер.
Він нахилився до Фуонг і сказав:
— Слухай, ти! Хочеш іще склянку соку? Ти зайнята сьогодні ввечері?
— Вона зайнята щовечора,— обізвався я.
Аташе в економічних питаннях поспішив втрутитися:
— Ну як там війна, Білле?
— Велика перемога на північному заході від Ханоя. Французи відбили два села, хоч і не сповіщали про те, що здали їх раніше. Тяжкі втрати у в’єтмінців. Своїх втрат французи ще не мали змоги підрахувати, повідомлять через тиждень-два.
— Ходять чутки, що в’єтмінці вдерлися в Фат-Дьєм, спалили собор, вигнали епіскопа,— промовив аташе в економічних питаннях.
— Про це в Ханої не скажуть. Це ж не перемога.
— Один з наших санітарних загонів не зміг пробратися далі Нам-Діня,— сказав Пайл.
— Ви забиралися так далеко, Білле? — спитав аташе.
— За кого ви мене вважаєте? Я кореспондент, у мене є перепустка, в якій зазначено, де мені можна, а де не можна бути. Я прилітаю на аеродром у Ханої. Там мені дають машину до Будинку преси. Французи організують для нас політ над двома містечками, що вони відбили, і показують нам триколірний прапор. А чорт його знає, чий він,— з такої височини не видно. Потім скликають прес-конференцію, і полковник пояснює нам, що ми бачили. Потім ми здаємо наші телеграми в цензуру. Потім випиваємо. Там найкращий бармен у всьому Індокитаї. А потім летимо назад.
Пайл похмуро дивився в кухоль з пивом.
— Ви недооцінюєте себе, Білле,— сказав аташе в економічних питаннях.— Пам’ятаєте ваш нарис про дорогу 66. Як ви тоді її називали? «Дорога в пекло». Він був вартий Пуліцерівської премії[21]. Знаєте, що я маю на увазі? Вашу розповідь про людину з одірваною головою, яка стоїть на колінах у канаві, і потім про ту, що йде, наче сновида...
21
Щорічна премія в США за кращий художній або музичний твір, кращий зразок журналістики і фоторепортажу.