— Дуже мало. Гейне, Гете. Здебільшого німців. А ви читаєте по-німецьки, місіс Северн?
— Ні. Але тут є й англійські книжки.
— Їх подарував мені один пацієнт, замість гонорару. Та я їх не читав. Ось ваше віскі, місіс Северн.
Беатріса одійшла від полиць і взяла склянку.
— Це ваша батьківщина, докторе Гассельбахер?
Вона розглядала кольорову літографію, що висіла поруч з фото молодого капітана Гассельбахера.
— Я народився там. Так... Це зовсім маленьке містечко... старовинні вали, руїни палацу...
— Я була в ньому,— мовила Беатріса,— перед війною. Батько возив мене туди. Це десь недалеко від Лейпціга, правда?
— Так, місіс Северн,— відповів доктор Гассельбахер, похмуро дивлячись на неї,— це недалеко від Лейпціга.
— Сподіваюся, росіяни не зруйнували його?
У передпокої задзвонив телефон. Гассельбахер якусь мить вагався, потім сказав:
— Пробачте, місіс Северн.
Вийшовши в передпокій, він щільно причинив за собою двері.
— Німець залишається німцем,— зауважила Беатріса.
— Ви, мабуть, хочете сповістити Лондон?.. Я знаю його п’ятнадцять років, а живе він тут уже понад двадцять. Він хороший старий... вірний друг...
Двері відчинились, і доктор Гассельбахер повернувся у кімнату.
— Пробачте,— пробурмотів він,— Я щось погано себе почуваю. Може, ви послухаєте музику іншим разом?
Він важко опустився на стілець, узяв свою склянку, потім знову поставив її на стіл. Чоло йому зросив піт,— а втім, це можна було пояснити й задухою, що стояла в кімнаті.
— Погані новини?— спитав Уормолд.
— Так.
— Я не можу допомогти?
— Ви? Ні. Ви нічим не допоможете. І місіс Северн теж.
— Що сталося з хворим?
Доктор Гассельбахер заперечливо похитав головою. Відтак витяг хусточку й витер піт з чола.
— А хто тепер не хворий? — мовив він.
— Нам, мабуть, краще піти.
— Так, так, ідіть. Усе-таки я мав рацію. Людей потрібно лікувати, щоб вони довше жили.
— Не розумію.
— Невже люди ніколи не жили в мирі? — спитав доктор Гассельбахер.— Пробачте мені. Кажуть, що лікарі звикають до смерті. Та я, видно, поганий лікар.
— Хтось помер?
— Нещасливий випадок. Авжеж, нещасливий випадок — оце й усе. На дорозі в аеропорт розбилася машина. Ще зовсім юнак...— У голосі його забриніла лють.— Завжди і скрізь нещасливі випадки! І це, звичайно, теж був нещасливий випадок. Надто вже він полюбляв спиртне...
— А його часом не Раулем звали? — спитала Беатріса.
— Так,— відповів доктор Гассельбахер.— Його звали Рауль.
Частина четверта
Розділ перший
1
Уормолд відімкнув двері. Вуличний ліхтар навпроти тьмяно освітлив ряди пилососів, що скидалися на маленькі надгробки. Він рушив до сходів, що вели нагору. Раптом Беатріса прошепотіла:
— Заждіть... Мені здається... я чую...
То були перші слова відтоді, як вони розпрощалися з доктором Гассельбахером.
— Що таке?
Вона схопила з прилавка якийсь металевий предмет і підняла його над головою, наче палицю.
— Я боюся.
«Мабуть, усе-таки менш, ніж я»,— подумав він.
Невже це можливо, щоб людина, яка існує лише на папері, раптом ожила? І як вона житиме? А може, й Шекспір, закінчивши писати «Макбета», дізнався про смерть Дункана в якому-небудь шинку або почув стукіт у двері своєї спальні?.. Щоб остаточно не втратити хоробрості, Уормолд почав мугикати собі під ніс:
— Тихше,— мовила Беатріса.— Нагорі хтось ходить.
Уормолд подумав, що він боїться лише своїх вигаданих агентів, а не живих людей, під ногами яких риплять мостини. Він побіг нагору, але, побачивши там якусь тінь, враз прикипів до місця. Йому раптом схотілося гукнути на ймення всіх своїх агентів-привидів і раз назавжди покінчити з ними — і з Тересою, і з механіком, і з професором, і з інженером.
— Як ти пізно! — почувся голос Міллі.
Так, то була всього-на-всього Міллі, що стояла в коридорі на півдорозі між своєю кімнатою та вбиральнею.
— Ми ходили погуляти.
— Ти привів її сюди?— здивувалася Міллі.— Навіщо?
Беатріса обережно піднімалася сходами зі «зброєю» напоготові.
— Руді вже спить?
— Здається, спить.
Беатріса сказала:
— Якби було щось нове, він би чекав на вас.
Коли вже вигадані люди виявили досить ознак життя, щоб померти, то, певне, їх стане й на те, щоб послати радіограму! Уормолд штовхнув двері до кабінету. Руді заворушився на розкладушці.
— Є якісь повідомлення, Руді?
— Ні.
Міллі сказала:
— Ви прогавили найцікавіше.
— Що саме?
— Поліція гасала по всьому місту. А як ревли сирени! Я вже думала, що почалася революція, і подзвонила капітанові Сегурі.
— Ну, й що він тобі сказав?
— Хтось там хотів когось убити, коли той виходив з міністерства внутрішніх справ. Певне, думав, що то міністр, але то був не він... Вистрілив із машини і чкурнув.
— А хто ж то був?
— Його ще не спіймано.
— Ні... той, по котрому стріляли.
— Якийсь один... ніхто. Але він дуже скидався на міністра. Де ти вечеряв?
— У «Вікторії».
— Їв фаршированих лангустів?
— Еге ж.
— Я дуже рада, що ти не схожий на президента. Капітан Сегура каже, що бідолашний доктор Сіфуентес аж в штани напустив з переляку, а потім напився як чіп у Приміському клубі.
— Доктор Сіфуентес?
— Ти ж знаєш — інженер.
— Так це по ньому стріляли?
— Та кажу ж тобі, що помилково.
— Давайте сядемо,— мовила Беатріса, висловивши думку обох.
— Може, в їдальні?..— запропонував він.
— Ні, там тверді стільці. Я хочу сісти на м’якому. Може, мені треба буде поплакати.
— Тоді, можливо... в спальні...— промимрив він, розгублено поглянувши на Міллі.
— Ви знайомі з доктором Сіфуентесом? — співчутливо спитала Міллі.
— Ні. Я тільки знаю, що в нього черево.
— Черево?
— Так ваш тато називає більмо на оці.
— Та невже? Бідолашний тато! Кепські твої справи!
— Міллі, а чи не пішла б ти вже спати? У нас з Беатрісою ще є робота.
— Робота?
— Еге ж, робота.
— Яка може бути робота серед ночі?
— За окрему винагороду,— пояснила Беатріса.
— Ви що, вивчаєте пилососи? — поцікавилася Міллі.— Ота штука, що у вас в руках, зветься пульверизатор.
— Он як? Я схопила його, щоб стукнути когось у разі потреби.
— Він для цього не годиться,— зауважила Міллі.— У нього ж висувна труба.
— Ну, то й що?
— Вона може підвезти у вирішальну мить.