— Міллі, я дуже тебе прошу...— сказав Уормолд.— Скоро вже друга година ночі!
— Іду, іду, не хвилюйся, будь ласка. Я помолюся за доктора Сіфуентеса. То ж не жарти, коли в тебе стріляють. Куля наскрізь пробила цегляну стіну. Страшно навіть подумати, що лишилось би від доктора Сіфуентеса, якби в нього влучили?
— Помоліться також і за раба божого Рауля,— мовила Беатріса.— В нього таки влучили.
Уормолд горілиць упав на ліжко й заплющив очі.
— Нічого не розумію,— заявив він.— Анічогісінько. Це просто збіг обставин, не інакше.
— Вони випускають пазури, оті... хоч би хто вони були.
— Але чому?
— Шпигунство — професія небезпечна.
— Але Сіфуентес ніколи не був... я хочу сказати, він не відігравав великої ролі.
— Зате оті споруди в горах Орієнте відіграють велику роль. А ваші агенти наче змовилися провалюватись. Усе це дуже дивно. По-моєму, вам слід попередити професора Санчеса й ту дівчину.
— Яку дівчину?
— Голу танцюристку.
— А як це зробити?
Не міг же він признатися, що в нього немає ніяких агентів, що він жодного разу не зустрічався ні з Сіфуентесом, ні з професором Санчесом і що Тереси й Рауля взагалі не існує на світі; адже Рауль ожив лише для того, щоб його вбили.
— Як Міллі назвала цю штуку?
— Пульверизатор.
— Я вже десь бачила таку.
— Цілком можливо. Адже більшість пилососів мають такий пристрій.
Уормолд забрав у неї пульверизатор. Він ніяк не міг пригадати, чи була ця деталь у тих кресленнях, що їх він надіслав Готорнові.
— Що ж тепер робити, Беатрісо?
— Я вважаю, що вашим агентам краще переховатися на деякий час. Зрозуміло, не тут. Тут надто мало місця, та й, зрештою, це було б небезпечно. Може, ваш головний механік візьме їх до себе на корабель?
— Він зараз у морі, на шляху до Сьенфуегоса.
— А втім, він, мабуть, теж провалився,— вголос міркувала вона.— Дивуюсь, чому це вони дозволили нам дістатися додому...
— Тобто як це «дозволили»?
— Адже їм ніщо не заважало постріляти нас по дорозі. Чи, може, вони залишили нас як принаду. Але ж і принаду викидають, коли риба не клює.
— Які у вас жахливі думки!
— Які там думки! Просто ми з вами живемо, наче в «Бойз оун пейпер». І можете вважати, що вам іще поталанило.
— Чому?
— А тому, що існує ще й «Санді міррор»[100]. У наш час люди будують своє життя за газетами і журналами. Мій чоловік, наприклад, був витвором «Енкаунтера»[101]. Тому нам треба насамперед з’ясувати, яку газету беруть за зразок вони.
— Вони?
— Уявімо собі, що вони також вихованці «Бойз оун пейпер». Чиї це агенти — російські, німецькі, американські чи ще там чиїсь? Цілком можливо, що й кубинські. Адже оті бетонні майданчики будує уряд, чи не так? Бідолаха Рауль! Сподіваюсь, він недовго страждав...
Уормолдові хотілося про все розказати, але про що про «все»? Він і сам того не знав. Адже Рауля вбито. Так сказав доктор Гассельбахер.
— Почнемо з «Шанхаю»,— запропонувала Беатріса.— Там ще відчинено?
— Друга вистава ще не скінчилася.
— Аби тільки поліція нас не випередила. Правда, в замаху на Сіфуентеса вони обійшлися без поліції. Мабуть, вважали його неабиякою персоною. Вбиваючи таких людей, треба уникати скандалу.
— А я про це й не подумав!
Беатріса вимкнула світло над ліжком і підійшла до вікна.
— У вас тут є запасний вихід? — спитала вона.
— Нема.
— Доведеться пробити,— недбало кинула вона, наче сама була архітектором.— А ви знаєте цього кульгавого негра?
— То, мабуть, Джо.
— Щось він дуже повільно кульгає.
— Він продає порнографічні листівки. Іде собі додому, от і все.
— Так, певне, кульгавого не підіслали б стежити за вами. Але він може бути їх зв’язковим. Ну що ж, підемо на ризик. Вони неодмінно влаштують сьогодні облаву. Насамперед треба рятувати жінок і дітей. Професор може почекати.
— Але ж... я ніколи не зустрічався з Тересою в театрі. Вона, мабуть, виступає під іншим ім’ям.
— Хіба ви не впізнаєте її, навіть голу? Хоча голих нас, мабуть, так само важко розрізнити, як і японців.
— По-моєму, вам туди йти немає потреби.
— Це мій обов’язок. Коли одного з нас схоплять, другий постарається втекти.
— Та ні. Я мав на увазі те, що там показують. Це ж вам не «Бойз оун пейпер».
— Шлюб теж зовсім інша річ,— сказала вона.— Навіть коли твій чоловік із ЮНЕСКО.
2
«Шанхай» містився у вузенькому завулку. Велика афіша сповіщала про «Posiciones»[102], а квитки чомусь продавали просто на тротуарі. Можливо, тому, що влаштувати касу було ніде: у фойє розташувався кіоск з порнографічними книжками та листівками — для тих, хто не бажав нудьгувати під час антрактів. Сутенери здивовано розглядали Беатрісу. Вони не звикли бачити тут європейських жінок.
— Наче десь в іншому світі,— зауважила Беатріса.
Усі квитки, незалежно від місця, коштували однаково — песо й двадцять п’ять сентаво. У залі було повно людей. Білетер запропонував Уормолдові набір порнографічних листівок. А коли той відмовився, витяг з кишені іншу серію.
— Купіть, коли хочете,— сказала Беатріса.— Якщо ви соромитесь, я дивитимуся на сцену.
— Між цими листівками й тим, що показують на сцені, дуже мала різниця,— відповів Уормолд.
Білетер спитав, чи не бажає дама сигарету з маріхуаною.
— Nein, danke[103],— відмовилася Беатріса, раптом забувши, якою мовою тут говорять.
Обабіч сцени реклама навколишніх нічних клубів обіцяла відвідувачам гарненьких дівчат. Об’ява іспанською та каліченою англійською мовою забороняла глядачам чіплятися до танцюристок.
— Котра з них Тереса? — спитала Беатріса.
— Та, мабуть, ота товста, що в масці,— бовкнув Уормолд навмання.
Товстуха саме залишала сцену, виляючи дебелими голими стегнами; глядачі свистіли й плескали в долоні. Відтак погасили світло і спустили екран. Почався фільм, напочатку цілком пристойний. Лісова дорога, самотня велосипедистка, проколота шина, випадковий подорожній чемно торкається рукою капелюха... Плівка мерехтіла, зображення було нечітке.
Беатріса мовчала. Спостерігаючи удвох цю грубу схему кохання, вони раптом відчули якусь дивну близькість. Колись і для них отакі рухи тіла важили понад усе в світі. І кохання, і похіть однакові у своїх зовнішніх проявах, і ніякі почуття не здатні цього змінити.
Спалахнуло світло. Обоє якийсь час сиділи мовчки.
— Мені аж у роті пересохло,— нарешті мовив Уормолд.
— Навіть плюнути нічим,— докинула Беатріса.— А чи не можна нам зараз піти на сцену й побачити Тересу?
— Зараз покажуть ще один фільм, а потім знову виступатимуть танцюристки.
— На другий фільм мене, мабуть, не вистачить.
— Нас не пустять за сцену, поки не скінчиться вистава.
— Тоді, може, почекаємо на вулиці? Принаймні хоч побачимо, чи не стежать за нами.
Вони пішли, коли почався другий фільм. Крім них, ніхто не підвівся,— отже, шпиг чекав їх на вулиці, якщо за ними взагалі стежили; однак і серед водіїв таксі та сутенерів підозрілих не було. Якийсь чоловік спав, прихилившись до ліхтаря; на шиї в нього висіла табличка з номером лотерейного квитка. Уормолд пригадав той вечір, коли вони з доктором Гассельбахером шукали «щасливого» квитка. Саме того вечора він дізнався про нове застосування Чарлза Лема. Бідолаха Гассельбахер був тоді дуже п’яний. Уормолд згадав, як, повертаючись від Готорна, знайшов його, напівсонного, у вестибюлі готелю.