— Скажіть,— запитав він Беатрісу,— чи легко відгадати шифр, коли вам відома книжка?
— Спеціалістові — неважко. Для цього потрібне лише терпіння.
Вона підійшла до продавця лотерейних квитків і поправила в нього на грудях табличку з номером. Той не прокинувся.
— Так краще видно,— пояснила вона.
Уормолд силкувався пригадати, де був тоді Лем: у нього під пахвою, в кишені чи в портфелі. А може, він поклав книжку, коли допомагав докторові Гассельбахеру підвестися? Він нічого не пам’ятав, отже, підозрівати Гассельбахера було просто нечесно.
— Дивовижний збіг обставин,— нараз мовила Беатріса.— Доктор Гассельбахер читає «Шекспіра для дітей» у тому самому виданні.
Скидалося на те, що там, у Лондоні, її навчали читати чужі думки.
— Ви бачили цю книжку у нього вдома?
— Еге ж.
— Ну, він сховав би її,— заперечив Уормолд,— якби це що-небудь значило.
— А може, він хотів вас застерегти. Пам’ятаєте, він сам запросив нас до себе. І про Рауля розповів...
— Він же не міг знати, що зустрінеться з нами.
— Чому ви так думаєте?
Йому хотілося закричати, що це якесь божевілля, що Рауль ніколи не існував і Тереса теж, але він тут же подумав, що тоді Беатріса складе свої речі й поїде від нього, і все враз обірветься, наче оповідання без кінця.
— Онде публіка вже виходить,— сказала Беатріса.
Вони розшукали вхід до артистичної вбиральні. Коридор освітлювала тьмяна лампочка — певне, вона горіла вже безліч днів і ночей. Вузький прохід був захаращений ящиками для сміття, і прислужник-негр зі щіткою в руках змітав до них кавалки вати, замащеної пудрою, губною помадою і ще чимось непевним; у повітрі стояв запах дешевих цукерок. Може, подумав Уормолд, йому пощастить і вони не знайдуть тут жодної Тереси, але все-таки слід було обрати менш популярне ім’я.
Він прочинив двері, і перед ним, мов у тому середньовічному пеклі, серед хмар диму виникли десятки голих жіночих постатей.
— Може, нам краще піти додому? — запропонував він Беатрісі.
— Це вам тут небезпечно, а не мені.
Ніхто не звертав на них уваги. Товста танцюристка зсунула маску набік і пила вино, поставивши ногу на стілець. Худюща дівчина, ребра в якої випинались, наче клавіші піаніно, натягала панчохи. Колихалися перса, лисніли голі стегна, в попільничках диміли недокурки, смерділо паленим папером. На драбинці стояв чоловік з викруткою в руці і щось майстрував.
— Де вона? — спитала Беатріса.
— Щось не видно... Може, захворіла або пішла з коханцем.
На них повіяло теплим духом: хтось із жінок напнув на себе сукню. Пудра осідала в повітрі, наче попіл після пожежі.
— Гукніть її.
Він знехотя покликав:
— Тересо!
Ніхто не обізвався. Він гукнув ще раз. Чоловік з викруткою глянув униз.
— Pasa aldo?[104] — запитав він.
Уормолд пояснив іспанською мовою, що шукає дівчину на ймення Тереса. Той зауважив, що Марія анітрохи не гірша, і прказав викруткою в бік товстухи.
— Що він каже?
— Він, мабуть, не знає Тереси.
Чоловік з викруткою сів на щабель драбини і почав виголошувати промову. Він казав, що Марія — найкраща жінка, яку тільки можна знайти в Гавані. В голому вигляді вона важить цілих сто кіло.
— Видно, Тереси тут нема, — з полегкістю сказав Уормолд.
— Тереса, Тереса... Чого вам треба од неї?
— Еге ж, чого вам од мене треба? — озвалася худюща дівчина, виступаючи наперед з панчохою в руках. Її маленькі перса скидалися на груші.
— А хто ви така?
— Soy Teresa[105].
Беатріса здивувалась:
— Оце Тереса? А ви ж казали, що вона товста... як ота в масці.
— Та ні,— заперечив Уормолд.— Це не Тереса. Це її сестра, «Soy» — значить «сестра».— І додав:— Я скажу їй, щоб вона попередила Тересу.
Він узяв худу дівчину за руку й одвів убік. Перейшовши на іспанську мову, намагався пояснити їй, що вона має бути обережна.
— Хто ви такий? Для чого ви це кажете?
— Ну, вийшло непорозуміння. Це довго розказувати. Вам може загрожувати небезпека з боку деяких людей. Дуже вас прошу: посидьте кілька днів удома. Не ходіть до театру.
— Я не можу. Тут я зустрічаюся зі своїми клієнтами.
Уормолд вийняв з кишені пачку грошей.
— У вас є родичі?
— Є — мати.
— Поживіть у неї.
— Та вона ж у Сьєнфуегосі!
— Тут вистачить, щоб доїхати до Сьєнфуегоса.
Всі почали прислухатися до розмови, оточивши їх тісним кільцем. Чоловік з викруткою сказав:
— Це дівчина Педро. Ви не маєте права забирати її. Домовтеся раніше з Педро.
— Я не хочу їхати в Сьєнфуегос,— заявила дівчина.
— Ви ж там будете в безпеці.
— Він залякує мене, — звернулася дівчина до чоловіка з викруткою. — Я не розумію, чого він хоче. — Вона показала гроші.— Тут надто багато. — І додала, щоб усі чули: — Я чесна дівчина.
— Маслом каші не зіпсуєш,— значущо мовила товстуха.
— Де твій Педро? — спитав чоловік з викруткою.
— Він хворий. Навіщо цей тип дає мені стільки грошей? Я чесна дівчина. Ви ж знаєте, моя ціна — п’ятнадцять песо. Я не шахрайка.
— З паршивої вівці — хоч вовни пучок, — знову сказала товстуха. У неї, видно, на будь-який випадок життя була наготові приказка.
— Про що ви говорите? — спитала Беатріса.
Раптом почулося:
— Чш! Ш-ш-ш! — То був негр-підмітальник. — Policia![106]
— А, чорт! — вилаявся Уормолд. — Тепер — кінець. Треба хоч вас якось вивести звідси...
Втім, ніхто не виявляв ознак тривоги. Товстуха спокійно допила вино і надягла трико; дівчина, яку звали Тересою, взялася натягати другу панчоху.
— Про мене не турбуйтеся, — сказала Беатріса. — Постарайтесь вивести її.
— Чого тут треба поліції? — спитав Уормолд чоловіка на драбині.
— Чого? Дівчаток, — цинічно посміхнувся той.
— Я хочу вивести оцю, — сказав Уормолд. — Чи є тут ще якийсь вихід?
— Коли мова йде про поліцію, вихід завжди знайдеться.
— Де?
— А у вас є п’ятдесят песо?
— Є.
— Дайте їх негрові. Гей, Мігелю! — гукнув він. — Скажи там, щоб на хвильку заплющили очі. Ну, хто хоче чкурнути на волю?
— Мені і в поліції непогано, — обізвалася товстуха. — Треба тільки причепуритися.
Вона надягла ліфчик.
— Ходімо, — звернувся Уормолд до Тереси.
— А чого б це я з вами йшла?
— Як ви не розумієте!.. Вони ж прийшли по вас.
— Навряд, — сказав чоловік з викруткою. — Для них вона надто худа. Ну, поспішайте. П’ятдесят песо ненадовго вистачить.
— Візьміть моє пальто, — сказала Беатріса.
Вона накинула пальто на плечі дівчині, бо на тій не було нічого, крім панчіх.
— Я нікуди не хочу йти, — протестувала дівчина.
Чоловік з викруткою поплескав її по сідниці й штовхнув до виходу.
— Взяла гроші, то мусиш іти, — сказав він і повів їх до смердючого клозету, звідки вони крізь вікно вилізли на вулицю. Поліцейський, що стовбичив навпроти входу, демонстративно одвернувся. Один із сутенерів свиснув, показуючи на Уормолдове авто.