— Я нікуди не поїду,— знов уперлася дівчина, та Беатріса штовхнула її на заднє сидіння й сіла поруч.
— Я кричатиму,— не вгавала та і висунулась із вікна.
— Не будьте дурепою,— розсердилася Беатріса і шарпнула її назад. Уормолд увімкнув мотор.
Дівчина писнула, але неголосно, лише для годиться. Поліцейський знов одвернувся. Як видно, п’ятдесят песо ще не втратили сили. Машина завернула праворуч і виїхала до набережної. Ніхто їх не переслідував. Усе обійшлося дуже просто. Тепер, коли пручатися було марно, дівчина скромно закуталась у пальто і зручніше вмостилася на сидінні.
— Hay mucha corriente[107], — сказала вона.
— Що вона каже?
— Скаржиться на протяг,— пояснив Уормолд.
— Не дуже-то вдячна особа. А де її сестра?
— Поїхала до Сьєнфуегоса з директором пошти й телеграфу. Я, звичайно, міг би одвезти її туди. До ранку повернулися б назад. Та як бути з Міллі?
— Не тільки з Міллі. Ви забули професора Санчеса.
— Він може й почекати.
— Вони діють досить швидко, хоч би хто вони були.
— Я навіть не знаю, де він живе.
— Я знаю. Я бачила його адресу в списках членів Приміського клубу.
— Відвеземо цю дівчину до мене додому, і ви мене там почекаєте.
Вони виїхали на набережну.
— Повертайте ліворуч,— звеліла Беатріса.
— Я ж везу вас до себе додому.
— Краще всім бути разом.
— Але ж Міллі...
— Сподіваюся, ви не збираєтесь і її вплутувати? Уормолд знехотя повернув ліворуч.
— Куди тепер?
— У Ведадо,— сказала Беатріса.
З
Хмарочоси нового міста виблискували у тьмяному світлі місяця, наче крижини. В темному небі горіли величезні літери «Г.Г.», що нагадували монограму на кишеньці піжами Готорна, одначе то була не королівська монограма, а всього лише реклама капелюхів Гілтона. Вітер раз у раз шарпав машину, морські бризки розпливались на бічному склі. Задушлива ніч мала солоний присмак.
Уормолд повернув машину вбік. Дівчина сказала:
— Насе demasiado calor[108].
Що вона тепер каже?
— Їй душно.
— Вередливе дівчисько,— мовила Беатріса.— Може, спустити вікно?
— А що, як вона закричить?
— Я дам їй ляпаса.
Вони їхали вздовж нового кварталу Ведадо, повз сліпучо-білі особняки багатіїв; чим багатший господар, тим менше поверхів. Лише мільйонер міг дозволити собі збудувати одноповерховий котедж на ділянці, де міг би стояти хмарочос. Уормолд спустив вікно, і в машину полинули пахощі квітів. Беатріса звеліла спинитися біля хвіртки у високій білій стіні.
— В патіо світиться,— сказала вона.— Здається, все гаразд. Ви йдіть, а я постережу це голе тіло.
— Цей професор розкішно живе.
— Та, мабуть, не дуже розкішно, коли бере у вас гроші, згідно з вашими звітами.
— Почекайте мене кілька хвилин,— попросив Уормолд.— Не їдьте без мене.
— За кого ви мене маєте? Ідіть хутчій. Поки що їм пощастило вибити з гри лиш одного з наших, коли не вважати невдалого замаху на Сіфуентеса.
Він штовхнув гратчасту чавунну хвіртку. Вона була не замкнена. Безглузде становище! Як він пояснить свій візит? «Ви мій агент, хоча й самі про це не знаєте. Вам загрожує небезпека. Ви мусите сховатися» йому ж навіть невідомо, яких він наук професор, той Санчес.
Вузенький прохід між двома пальмами вів до другої хвіртки — в патіо; там горіло світло. Тихенько награвав патефон, і дві високі постаті мовчки кружляли під музику, притиснувшись одна до одної. Поки він шкутильгав по доріжці, в патіо задзеленчав дзвінок. Постаті спинились, і одна з них рушила йому назустріч.
— Хто там?
— Ви професор Санчес?
— Так.
Вони увійшли в смугу світла. Професор був у білому смокінгу, волосся в нього теж було біле, а на виголеному вранці підборідді виразно проступала біла щетина; в руці він тримав револьвер, націлений просто на Уормолда. За його спиною Уормолд побачив дуже молоду й дуже гарну жінку. Вона нахилилась і зупинила патефон.
— Пробачте, що я так пізно...— промимрив Уормолд.
Він не знав, з чого почати, до того ж його непокоїв револьвер. Професорам не належить мати при собі вогнепальну зброю.
— Даруйте, але я щось не пригадую вашого обличчя,— ввічливо заговорив професор, тримаючи револьвер проти Уормолдового живота.
— Це й не дивно. Втім, може, у вас є пилосос?
— Пилосос? Певне, е. А що? Про це має знати моя дружина.
Молода жінка вийшла з патіо і стала поряд. Вона була боса. Зневажені туфлі стояли біля патефона, мов дві мишоловки.
— Чого йому треба? — спитала вона сердито.
— Пробачте, що я потурбував вас, сеньйоро Санчес.
— Скажи йому, що я ніяка не сеньйора Санчес.
— Він каже, що має якесь відношення до пилососів,— мовив професор.— Як ти гадаєш, Марія перед від’їздом не могла...
— А чому він припхався сюди серед ночі?
— Прошу пробачити,— зніяковіло мовив професор,— але час для візиту й справді досить незвичайний.— Він трохи одвів револьвер.— Уночі, знаєте, не чекаєш гостей...
— Однак ви їх, здається, чекали.
— Ну, це... Обережність ніколи не завадить. У мене, знаєте, кілька Ренуарових картин.
— Потрібні йому твої картини! Його підіслала Марія. Адже шпигун, хіба не правда? — накинулась вона на Уормолда.
— Та воно, бачите... якоюсь мірою так.
Молода жінка застогнала й почала плескати руками по своїх струнких стегнах. Її браслети дзвеніли, виблискуючи в напівтемряві.
— Заспокойся, любцю, не треба! Я певен: зараз усе з’ясується.
— Вона заздрить нашому щастю,— правила своєї жінка.— Спершу підіслала кардинала, а тепер оцього... Ви піп? — раптом спитала вона.
— Любцю, ну який же він піп? Глянь на його костюм.
— Хоч ти й професор прикладної педагогіки,— сказала жінка,— але тебе може обдурити хто завгодно. Адже ви піп? — знову спитала вона в Уормолда.
— Ні.
— Хто ж ви такий?
— Я, власне кажучи, продаю пилососи.
— Ви ж сказали, що ви шпигун.
— Ну, це так... але тільки в певному розумінні.
— Чого ви сюди прийшли?
— Попередити про небезпеку.
Молода жінка завила, мов та відьма.
— От бачиш! — обернулася до професора.— Тепер вона нам погрожує! Спершу кардинал, а тоді...
— Кардинал лише виконував свій обов’язок. Зрештою, він же Маріїн кузен.
— Ти боїшся його! Ти хочеш мене кинути!
— Любцю, ти ж знаєш, що це не так...— сказав професор і спитав Уормолда: — Де зараз Марія?
— Не знаю.
— Коли ви бачили її востаннє?
— Та я ніколи її не бачив!
— Вам не здається, що ви суперечите самі собі?
— Брехливий собака! — вигукнула жінка.
— Не треба, любцю. Він, очевидно, служить в якомусь агентстві. Краще сядьмо і спокійно вислухаймо, що він нам скаже. Злість завжди призводить до помилок. Він чесно виконує свій обов’язок, чого ніяк не скажеш про нас.
Професор запросив Уормолда в патіо. Револьвер він сховав у кишеню. Молода жінка, мов та вівчарка, рушила слідом. Уормолдові здавалося, що вона от-от в нього вчепиться. «Треба одразу сказати про все,— вирішив він,— бо потім я не зможу цього зробити».