— Сідайте,— мовив професор. («Що таке прикладна педагогіка?» — міркував Уормолд).— Може, вип’єте чогось?
— Ні, ні, не турбуйтеся, будь ласка.
— Ви не п’єте під час виконання службових обов’язків?
— Службових обов’язків! — обурилася молода жінка.— Ти розмовляєш з ним, наче з людиною. Які в нього можуть бути обов’язки, крім того, що загадали йому оті мерзотники!
— Я прийшов попередити вас, що поліція...
— Ну, це ви облиште, адюльтер не карається законом,— сказав професор.— Наскільки мені відомо, він вважався злочином лише в американських колоніях, та й то десь у сімнадцятому столітті. Ну, і ще, звичайно, за законом Мойсея.
— До чого тут адюльтер? — втрутилася жінка.— Їй байдуже, що ми з тобою спимо, вона не хоче, щоб ми жили разом.
— Ну, одного без другого не буває,— заперечив професор,— це тільки в Новому завіті говориться про перелюбство в думках.
— У тебе нема серця, якщо ти не виженеш цього негідника! Сидимо тут і патякаємо, наче вже казна-скільки жонаті! Якщо тобі подобається цілу ніч плескати язиком, то краще було лишатися з своєю Марією.
— Любцю, ти ж сама хотіла потанцювати перед сном.
— І ти вважаєш оте тупцювання танцями?
— Я ж обіцяв тобі, що братиму уроки.
— Атож! Щоб лигатися там з усякими дівчиськами!
Уормолд подумав, що розмова пішла в зовсім іншому напрямі. Він з розпачем сказав:
— Вони стріляли в інженера Сіфуентеса! Те саме загрожує вам!
— Якби мені потрібні були дівчата, любцю, то їх скільки завгодно в університеті. Вони відвідують мої лекції. Ти ж про це добре знаєш, бо й сама колись їх відвідувала.
— А, так ти мені й цим дорікаєш!
— Ми відхиляємось од теми, любцю. Адже нам треба встановити, що замишляє Марія.
— Знаючи твої нахили, вона мала сісти на дієту ще два роки тому,— вколола молода жінка.— Тебе ж цікавить лише тіло. Гидко в твої роки!
— Якщо ти не хочеш більше моєї любові...
— «Любові»! «Любові»! — Молода жінка забігала по патіо. Вона рубала рукою повітря, немов сікла ту любов.
Уормолд сказав:
— Вам загрожує зовсім не Марія.
— Ах ти, брехливий собако! — заверещала жінка.— А ще казав, що ніколи не бачив Марії.
— Бо не бачив.
— Чому ж ти звеш її Марією? — напосідала вона, переможно пританцьовуючи на місці.
— Ви, здається, згадали Сіфуентеса, молодий чоловіче?
— В нього сьогодні стріляли.
— Хто?
— Точно не знаю, але це частина тієї самої операції. Мені важко пояснити, але вам, професоре, справді загрожує небезпека. Все це, звичайно, якесь непорозуміння. Одначе поліція влаштувала облаву навіть у «Шанхаї».
— А яке я маю відношення до «Шанхая»?
— Він іще питає! — мелодраматично вигукнула жінка,— О мужчини, мужчини! Нещасна Марія! Вона думала, що їй треба позбутися лиш одної. Та їй доведеться вчинити справжній погром!
— Я ніколи не був у тому «Шанхаї».
— Марії краще знати. Може, ти сновида і ходиш туди ночами.
— Ти ж чула, він сам каже, що тут якась помилка. Зрештою, стріляли вони в Сіфуентеса, а не в мене. До чого ж тут Марія?
— В Сіфуентеса? Він сказав — в Сіфуентеса?! Ах ти, іспанський бовдуре! Та він лише раз заговорив до мене в клубі, поки ти мився під душем, а ти підсилаєш до нього вбивць?
— Ну, любцю, будь же розсудлива. Я сам уперше почув про замах від цього добродія.
— Який він тобі добродій? Він просто брехливий собака.
Розмова, описавши коло, повернулась до вихідного пункту.
— Ну, а коли він бреше, то нема чого зважати на нього. Я певен, що він бреше й на Марію.
— А, ти її захищаєш!
Уормолд із розпачем сказав — то була його остання спроба:
— Усе це не має відношення до Марії... я хочу сказати — до сеньйори Санчес.
— Дозвольте! А до чого тут сеньйора Санчес? — здивувався професор.
— Я думав... що ви думали... що Марія...
— Молодий чоловіче, невже ви гадаєте, що я повірю, ніби Марія затіває щось і проти моєї дружини, а не лише проти цієї... приятельки? Яка нісенітниця!
До цього Уормолдові ще здавалося, що помилку буде легко з’ясувати. Але тепер справа обернулася так, наче, потягнувши за одну нитку, він розпустив усе плаття. Невже оце і є прикладна педагогіка?..
Він сказав:
— Я сподівався допомогти вам, попередити про небезпеку, та вам, видно, краще буде на тому світі.
— Ви жартівник, молодий чоловіче.
— Не кажіть на мене «молодий чоловіче»! Це ви, професоре Санчес, більше скидаєтесь на хлопчика.— Хвилюючись, він і не помітив, як подумав уголос: — Ех, от якби тут була Беатріса!
Професор швидко залопотів:
— Клянуся тобі, любцю, я не знаю ніякої Беатріси! І гадки не маю, хто це така.
Молода жінка заричала, мов розлючена тигриця.
— Ви, я бачу, прийшли сюди задля того, щоб нас посварити, — мовив професор. Це був перший його докір, і, правду кажучи, досить-такий м’який.— Не розумію, що це вам дасть... — Він зайшов у дім і грюкнув дверима.
— Він чудовисько! — вигукнула жінка. — Чудовисько! Ірод! Сатир!
— Ви не розумієте...
— Чула я цю утерту істину: «Зрозуміти — значить простити». Але тут вона непридатна. — Молода жінка розмовляла з Уормолдом майже приязно. — Марія, я, Беатріса... не кажучи вже про його горопашну дружину. Я проти неї нічого не маю. У вас є пістолет?
— Звичайно, нема. Адже я прийшов, щоб урятувати його.
— Хай стріляють! — рішуче сказала жінка, — Хай стріляють йому в живіт... І нижче, — І так само рішуче попрямувала в дім.
Уормолдові лишалося тільки піти. Коли він минув внутрішню хвіртку, дзвінок знову задзеленчав, та цього разу ніхто не звернув на нього уваги. «Я зробив усе, що міг, — думав Уормолд. — Професор має надійний захист від небезпеки, поліції йому теж нічого боятися: з нею легше розмовляти, ніж з отією жінкою».
4
Ідучи назад серед запашних нічних квітів, він почував лиш одне бажання: признатися у всьому Беатрісі, «Я не шпигун, я просто шахрай; усі ці люди зовсім не мої агенти, і я не розумію, що діється. Я заплутався. Я боюся...» Вона неодмінно знайде якусь раду: недарма ж пройшла спеціальну підготовку. Та Уормолд знав, що ніколи не звернеться по допомогу до Беатріси. Адже тоді доведеться відмовитись од посагу для Міллі. Хай краще його вб’ють, як Рауля. Цікаво, чи сплачують на цій службі пенсію спадкоємцям... Але хто ж такий був Рауль?..
Він ще тільки наближався до зовнішньої хвіртки, як раптом почув стривожений голос Беатріси:
— Джіме! Стережіться! Тікайте!
Навіть у цю хвилину небезпеки в нього майнула думка: «Мене ж звуть Уормолд, містер Уормолд, сеньйор Вомел, і ніхто ніколи не кличе Джімом». Він, шкутильгаючи, побіг на голос і, вискочивши на вулицю, побачив перед себе машину з рупором, трьох поліцейських і пістолет, наставлений йому в живіт. Беатріса стояла на тротуарі поряд з худою дівчиною, яка вперто намагалася щільніше загорнутись у надто широке їй пальто.
— Що тут сталося?
— Я нічого не розумію з того, що вони белькочуть.
Один з поліцейських звелів Уормолдові сісти в машину з рупором.
— А що буде з моїм авто?
— Його приставлять у поліцію.