Вони обмацали його кишені, шукаючи зброї. Він сказав Беатрісі:
— Не знаю, в чім річ, але, здається, моїй блискучій кар’єрі настав кінець.
Поліцейський знову щось сказав.
— Він вимагає, щоб ви теж сіли в машину, — переклав Уормолд.
— Скажіть йому,— відповіла Беатріса,— що я зостануся з сестрою Тереси. Я їм не довіряю.
Обидві машини тихо, наче на Цій вулиці стояли самі лікарні, поїхали повз вілли мільйонерів, щоб нікого не потурбувати,— багатим потрібний спокій. Їхали недовго: звернули в якийсь двір, позаду грюкнули ворота, і одразу запахло поліцейським відділком — здавалося, тут зібрано докупи аміачний дух з усіх звіринців світу. З побілених вапном стін дивились обличчя розшукуваних злочинців, що скидалися на погані підробки автопортретів старих бородатих майстрів. В кінці коридора була кімната; в ній сидів капітан Сегура і грав у шашки.
— Фук! — сказав Сегура і зняв дві шашки. Потім підвів голову. — Містер Уормолд! — вигукнув здивовано і, помітивши Беатрісу, скинувся, мов маленька зелена змійка, щільно обтягнена шкірою. Далі перевів погляд на Тересу, на якій знову — мабуть, не випадково — розхристалося пальто. — Господи, а це що таке? — спитав він і кивнув поліцейському, що грав з ним у шашки: — Anda![109]
— Що це все означає, капітане Сегура?
— Це ви мене питаєте, містере Уормолд?
— Еге ж, вас.
— А я волів би, щоб ви мені все пояснили. Я й гадки не мав, що побачу тут вас — батька Міллі. Річ у тім, містере Уормолд, що нам подзвонив професор Санчес: до нього в дім вдерся якийсь чоловік і почав йому погрожувати. Професор подумав, що той прийшов по його картини, — у нього дуже цінна колекція. Я миттю послав поліцейську машину, а мені раптом привозять вас, оцю сеньйориту, з якою ми вже зустрічались, і голу повію. — І, точнісінько як той поліцейський сержант з Сантьяго, додав: — Це дуже негарно, містере Уормолд!
— Ми були в «Шанхаї»...
— Це теж негарно.
— Мені набридло слухати од поліції, що я негарно поводжуся.
— Навіщо ви їздили до професора Санчеса?
— То непорозуміння...
— А звідки у вашій машині гола повія?
— Вона попрохала, щоб ми її підвезли.
— Вона не має права з’являтися гола на вулиці. — Поліцейський перехилився через стіл і щось пошепки пояснив йому. — Ага! — мовив Сегура. — Тепер зрозуміло. Сьогодні в «Шанхаї» була облава. Дівчина, певне, забула своє посвідчення і, не бажаючи ночувати в камері, попрохала вас...
— Ні, зовсім не так.
— Краще, коли буде так, містере Уормолд. — Він спитав дівчину по-іспанськи: — Де твої папери? Нема?
— Si, уо tengo[110], — сердито заперечила дівчина.
Вона нахилилась і витягла з-за панчохи якісь зім’яті папірці. Капітан Сегура глянув на них і тяжко зітхнув:
— Містере Уормолд, містере Уормолд! Її папери в порядку. Чому ж ви їздите по місту з голою дівчиною? Чому вдираєтеся до професора Санчеса, нагадуєте йому про його жінку та ще й погрожуєте?.. — Потім різко обернувся до дівчини: — Можеш іти!
Трохи повагавшись, вона почала скидати пальто.
— Хай забирає його з собою, — сказала Беатріса.
Капітан Сегура важко опустився на стілець перед шашковою дошкою.
— Містере Уормолд, послухайте мене: задля власного спокою не зв’язуйтесь ви з жінкою професора Санчеса. З нею жарти погані.
— Та я з нею й не зв’язувався...
— Ви граєте в шашки, містере Уормолд?
— Так. Боюся тільки, не дуже добре.
— Мабуть, усе-таки краще, ніж оці свині з відділку. Треба нам з вами якось позмагатися. Але в шашках потрібна обережність, як і з дружиною професора Санчеса. — Він навмання пересунув шашки і зауважив: — Сьогодні ввечері ви були у доктора Гассельбахера...
— Був.
— Ну, хіба це розумно, містере Уормолд? — Не підводячи голови, Сегура пересував шашки, граючи сам з собою.
— Розумно?
— Доктор Гассельбахер злигався з підозрілою компанією.
— Я про це нічого не знаю.
— Навіщо ж ви послали йому з Сантьяго листівку й позначили на ній вікно вашого номера?
— Даремно ви забиваєте собі голову такими дурницями, капітане Сегура.
— Я спеціально стежу за вами, містере Уормолд. Мені не хотілось би, щоб ви встряли в якусь халепу. Що вам хотів розповісти доктор Гассельбахер? Ви ж розумієте, що ми контролюємо його телефонні розмови.
— Він хотів, щоб ми послухали музику.
— А може, сповістити про це? — Капітан Сегура перевернув фотокартку, що лежала на столі: в яскравому світлі магнію біліли обличчя людей, що юрмилися коло уламків автомобіля. — Чи, може, про це? — Обличчя юнака, що не здригнулося навіть від яскравого спалаху фотолампи; порожня пачка з-під сигарет, зім’ята, як і його життя, чиїсь ноги біля самих його плечей...
— Вам знайоме це обличчя?
— Ні.
Капітан Сегура натиснув на важіль, і з металевого ящика у нього на столі хтось раптом заговорив по-англійськи:
— Алло! Алло! Гассельбахер слухає.
— У вас хто-небудь є, Г-гассельбахере?
— Є, друзі.
— Які друзі?
— Якщо вам так цікаво знати — містер Уормолд.
— Скажіть йому, що Рауль загинув.
— Загинув? Вони ж обіцяли...
— В нещасливому випадку всього не передбачиш, Г-гассельбахере.
Невідомий співрозмовник Гассельбахера трохи заїкався на гортанних звуках.
— Вони ж дали мені слово...
— Машина перекинулась не один, а кілька разів.
— Вони ж казали, що це буде лише застереження.
— А це і є застереження. Отже, йдіть і скажіть йому, що Рауль загинув.
Плівка шипіла ще якусь хвилю, потім почулось, як грюкнули двері.
— Ну як? Ви й далі будете твердити, що не знали Рауля? — спитав Сегура.
Уормолд поглянув на Беатрісу. Вона ледь помітно похитала головою. Тоді він сказав:
— Клянуся вам, капітане Сегура, що до сьогоднішнього вечора я навіть не знав про його існування.
Сегура посунув шашку.
— Слово честі?
— Слово честі.
— Ви — батько Міллі. Я мушу вам вірити. Але тримайтеся далі від голих дівчат і професорової жінки. На добраніч, містере Уормолд.
— На добраніч.
Вони вже виходили, коли Сегура гукнув навздогін:
— А в шашки ми з вами позмагаємося, містере Уормолд. Неодмінно.
Старенький «гілмен» чекав їх на вулиці. Уормолд сказав:
— Я одвезу вас і залишу з Міллі.
— А ви хіба не їдете додому?
— Спати вже пізно.
— Куди ви поїдете? А мені з вами не можна?
— Я хочу, щоб ви побули з Міллі... про всяк випадок. Ви бачили оті фото?
— Так.
Вони мовчали до самої вулиці Лампарілья. Нарешті Беатріса сказала:
— Даремно ви дали слово честі. Це було зовсім зайве.
— Ви гадаєте?
— Звичайно, досвідчений агент мав би діяти саме так. Пробачте. Я кажу дурниці. Але я ніколи не підозрівала, що у вас такий досвід.
Він одчинив надвірні двері і подививсь їй услід: вона йшла поміж пилососів, наче родичка померлого серед могил.
Розділ другий
Біля дверей будинку, де жив Гассельбахер, він натиснув кнопку дзвінка чиєїсь квартири на другому поверсі, вікна якої ще світилися. Почулося гудіння, і двері розчинились. Ліфт стояв унизу, і Уормолд піднявся ним до Гассельбахерової квартири. Той, певне, теж не міг заснути. Крізь шпарку дверей пробивалося світло. Цікаво, сам він зараз чи, може, радиться з отим голосом, записаним на плівку?