Уормолд почав звикати до правил конспірації і хитромудрих методів свого облудного ремесла. Високе вікно на сходах виходило на вузенький балкончик, яким ніхто не користувався. Звідти Уормолд побачив світло у вікнах Гассельбахера і вирішив перелізти на його балкон, що був зовсім поруч. Він зробив це, стараючись не дивитися вниз. Завіси були спущені недбало. Уормолд зазирнув у щілину між ними.
Доктор Гассельбахер сидів лицем до нього, з гостроверхою каскою на голові, у нагруднику, високих чоботях та білих рукавицях — у повній уніформі улана часів першої світової війни. Очі його були заплющені: старий, мабуть, спав. При боці в нього висіла шабля, і він скидався на статиста з кіностудії. Уормолд постукав у шибку. Доктор Гассельбахер розплющив очі і втупив у нього невидющий погляд.
— Гассельбахере!
Доктор злегка сіпнувся, наче од страху. Відтак потяг був з голови каску, але ремінець не пускав.
— Це я, Уормолд.
Доктор обережно підійшов до вікна. Рейтузи на ньому були надто вузькі. Їх шили на стрункого юнака.
— Що ви там робите, містере Уормолд?
— А ви що там робите, Гассельбахере?
Доктор одчинив вікно і впустив Уормолда в кімнату. Уормолд зрозумів, що потрапив до спальні. Дверцята одіжної шафи були розчинені, і звідти, наче останні зуби в роті старезного дідугана, визирали два білих костюми. Гассельбахер почав скидати рукавиці.
— Ви були на маскараді, Гассельбахере?
Той зніяковіло промимрив:
— Вам цього не зрозуміти.
Він почав поступово звільнятись од свого дивного вбрання: стягнув рукавиці, скинув каску, потім нагрудник, в якому Уормолд, наче в кривому дзеркалі, бачив себе і всю кімнату.
— Чого ви повернулися сюди? Чому не подзвонили, щоб я відчинив?
— Я хочу знати, хто такий Рауль.
— Ви ж знаєте.
— І гадки не маю.
Доктор сів на стілець і стягнув чоботи.
— Ви захоплюєтесь Чарлзом Лемом, Гассельбахере?
— Його дала мені Міллі. Хіба ви не пам’ятаєте нашої з нею розмови?..
Він мав жалюгідний вигляд у тісних рейтузах, розпоротих з боків, щоб вмістити теперішнього Гассельбахера. Так, Уормолд пригадав той вечір у «Тропікані».
— Ця уніформа, — сказав Гассельбахер, — мабуть, потребує пояснень.
— Їх потребують і деякі інші речі.
— Я був офіцером уланського полку... сорок п’ять років тому.
— Я бачив ваше фото в тій кімнаті. Але там ви одягнені інакше... Більш практично, я б сказав.
— То було вже після початку війни. А онде над туалетним столиком — 1913 рік, червневі маневри. Сам кайзер оглядав нас. — На старому пожовклому знімку, з маркою фотографа внизу, були зображені довгі шереги кавалеристів з шаблями наголо і маленька постать сухорукого імператора, що об’їжджає військо на білому коні.— Який то був тихий, мирний час!..
— Мирний?
— Поки не спалахнула війна.
— Я думав, що ви були лікарем.
— Я обманював вас. Лікарем я став пізніше. Коли скінчилася війна. Після того, як я вбив людину. Вбивати дуже просто, для цього не треба ніякого вміння. І одразу бачиш, що ти заподіяв, бо смерть — річ певна; а от врятувати людину — для цього треба вчитися цілих шість років, і все одно ніколи не знаєш напевне, врятував ти її чи ні. Одні мікроби пожирають інших, і людина раптом одужує сама по собі. Нема такого хворого, про якого я міг би з певністю сказати, що то я його врятував, а от коли я вбив людину, то не мав ніяких сумнівів. Він був росіянин... дуже худий. Коли я вдарив, клинок скреготнув по кістках. У мене аж зуби звело. А кругом, скільки око сягало, було болото, яке називалося Танненберг. Я ненавиджу війну, містере Уормолд.
— Навіщо ж ви нап’яли оцю уніформу?
— Я не в ній був, коли вбивав того чоловіка... Це — мирна форма. Я люблю її. — Він злегка торкнувся нагрудника, що лежав поруч на ліжку. — Тоді ми всі були заляпані багном... А вам ніколи не хотілося, щоб повернулося мирне життя? Проте я зовсім забув: ви ще надто молодий, щоб пам’ятати справжнє мирне життя. Воно скінчилося назавжди. Хто тепер носить білі рейтузи!..
— А що це вас спонукало саме сьогодні влізти в цю уніформу?
— Смерть людини.
— Рауля?
— Так.
— Ви знали його?
— Так.
— Розкажіть мені про нього.
— Не хочеться нічого говорити.
— Вам стане легше.
— В його смерті винні ми обоє — ви і я, — сказав Гассельбахер. — Не знаю, хто і як вплутав вас, але коли б я відмовився їм служити, мене вислали б. А що я робив би поза Кубою? Колись я вам казав, що в мене пропали папери.
— Які папери?
— Не має значення. У кого з нас не було чогось у минулому, що не дає спокійно спати! Тепер я знаю, чому вони вдерлися в мою квартиру. Бо я ваш друг. Дуже прошу; ідіть звідси, містере Уормолд. Хто знає, чого вони зажадають од мене, коли дізнаються, що ви були тут.
— Хто «вони»?
— Ви це краще знаєте, містере Уормолд. Вони не люблять про себе розповідати.
У сусідній кімнаті щось зашаруділо.
— То мишка, містере Уормолд. Я кладу їй на ніч шматочок сиру.
— Отже, це Міллі дала вам Лема?
— Я дуже радий, що ви змінили шифр, — сказав доктор Гассельбахер. — Може, тепер вони дадуть мені спокій, Я більше не можу. Починаєш з ребусів, кросвордів, математичних головоломок — і раптом дізнаєшся, що тебе завербовано... В наші дні треба бути обережним навіть у розвагах.
— Але ж Рауль... ніколи не існував. Ви порадили мені брехати, і я брехав. Усі ці люди — лише вигадка, Гассельбахере.
— А Сіфуентес? Може, скажете, що і його не існує?
— З Сіфуентесом інша річ. А Рауля я вигадав...
— Виходить, ви надто добре його вигадали, містере Уормолд. На нього заведено ціле досьє.
— Він був такою самою вигадкою, як персонаж роману.
— Хіба їх завжди вигадують? Я не знаю, як це робиться, містере Уормолд. До вас я не знав жодного романіста.
— Серед кубинських льотчиків не було пілота-п’янички.
— Ну, деталі ви могли вигадати, це зрозуміло. Не знаю тільки, для чого.
— Якщо ви розшифровували мої депеші, ви не могли не бачити, що там не було жодного слова правди, бо добре знаєте Гавану. Пілот, звільнений за пияцтво, його приятель з власним літаком — усе це лише пусті вигадки.
— Я не знаю ваших намірів, містере Уормолд. Можливо, вам захотілося приховати справжнє лице свого агента на той випадок, якщо ми розгадаємо ваш шифр. А може, якби оті ваші друзі дізналися, що він багатий і має власний літак, то не платили б йому таких грошей. Цікаво, скільки з них отримав він, а скільки ви?
— Я вас не розумію.
— Ви ж читаєте газети, містере Уормолд, і повинні знати, що в нього відібрали посвідчення льотчика ще місяць тому, коли він п’яний сів на дитячий майданчик.
— Я не читаю місцевих газет.
— Невже?.. Ну, він, звичайно, заперечував, що працює на вас. Вони запропонували йому величезні гроші, якщо він перейде до них. Їм теж потрібні знімки отих споруд, що їх ви знайшли в горах Орієнте, містере Уормолд.
— Там немає ніяких споруд.
— Так я вам і повірив, містере Уормолд!-Адже в одній з телеграм ви доповідали про креслення, надіслані в Лондон. То їм теж хочеться мати знімки.
— Хто такі «вони»? Ви не можете цього не знати!
— Cui bono?[111]
— А що вони намислюють проти мене?
— Спочатку вони обіцяли, що не чіпатимуть вас. Ви були для них корисний. Вони знали про вас з першого ж дня, містере Уормолд, але не надавали вам серйозного значення. Вони навіть думали, що ви все вигадуєте. Та потім ви змінили шифр і штат ваш збільшився. Англійську розвідку не так легко обдурити, еге ж? — З якоїсь незрозумілої лояльності до Готорна Уормолд промовчав. — Ех, містере Уормолд, містере Уормолд, навіщо ви вплутались у такі справи?