— Ви, певне, думаєте, що я прогавив. Та зараз побачите, що це мені вигідно. Ось я б’ю вашу єдину дамку... Навіщо ви їздили до Сантьяго, Санта-Клари та Сьєнфуегоса два тижні тому?
— Я щороку їжджу туди в справах фірми.
— Воно таки справді скидалося на те. У Сьєнфуегосі ви зупинилися в новому готелі, пообідали на самоті в приморському ресторані, пішли в кіно і повернулися додому. Наступного ранку...
— Ви що, справді вважаєте мене за таємного агента?
— Правду кажучи, починаю сумніватися. Здається, наші друзі помилились.
— А хто вони, ті ваші друзі?
— Ну, скажемо, друзі доктора Гассельбахера.
— А хто вони?
— Я повинен знати, що діється в Гавані, — сказав капітан Сегура, — але не зобов’язаний давати комусь інформацію або ставати на чийсь бік.
Тим часом його дамка вільно пересувалася по дошці.
— А хіба на Кубі є щось таке, чим може зацікавитись іноземна розвідка?
— Наша країна, звичайно, маленька, але вона розташована дуже близько від американського узбережжя і може загрожувати вашій базі на Ямайці. А коли якусь країну оточують з усіх боків, вона всіляко намагається пробити собі вихід.
— Яку ж роль я... або, скажімо, доктор Гассельбахер... могли б відіграти в міжнародній стратегії? Один — торговець пилососами. Другий — лікар, що облишив практику.
— У кожній грі є пішаки, — пояснив капітан Сегура. — Ось як і в нас: я б’ю оцю шашку, і ви без жалю віддаєте її. Доктор Гассельбахер — мастак розгадувати кросворди.
— До чого тут кросворди?
— З таких виходять непогані криптографи. Мені якось показали вашу телеграму в розшифрованому вигляді... точніше кажучи, дали змогу знайти її. Можливо, гадали, що я вишлю вас із Куби.— Він осміхнувся.— Батька Міллі! Вони ж бо нічого не знають...
— Що то була за телеграма?
— У ній ви твердили, ніби вам пощастило завербувати інженера Сіфуентеса. Це, звичайно, нісенітниця. Хто-хто, а я його добре знаю. Мабуть, вони й стріляли в нього, аби надати вірогідності отій телеграмі. А може, й самі зліпили її, щоб якось позбутися вас.
— Дивна історія. — Уормолд пересунув шашку. — А чому ви так переконані, що Сіфуентес не мій агент?
— Бо ви зовсім не вмієте грати в шашки, містере Уормолд, а крім того, я допитував Сіфуентеса.
— Ви катували його?
Капітан Сегура засміявся.
— Ні, він не належить до людей, яких можна катувати.
— Я й не знав, що в тортурах теж є класова нерівність.
— Любий містере Уормолд, невже ви не розумієте! Одні люди наперед знають, що їх будуть катувати, інші ж можуть обуритись від самої думки про це. Катування завжди відбувається, так би мовити, з обопільної згоди сторін.
— Тортури бувають різні. Коли трощили лабораторію доктора Гассельбахера, то теж були тортури...
— Мало чого можуть накоїти дилетанти! Поліція не має до цього ніякого відношення. Доктор Гассельбахер не належить до тих, кого катують.
— А хто ж до них належить?
— Бідарі моєї країни. Бідарі всієї Латинської Америки. Бідарі Центральної Європи і Сходу. А у ваших заможних країнах немає бідняків, тому ви й не належите до тих, кого катують. Поліція Куби може як хоче знущатися з бідняка латиноамериканця чи прибалта, але й пальцем не зачепить того, хто приїхав з вашої країни або Скандінавії. Це закон для обох сторін. Католиків легше допитувати, ніж протестантів, до того ж серед них і злочинців більше. От бачите, я добре зробив, що проліз у дамки. Тепер останній хід — і ви програли.
— Ви, мабуть, завжди виграєте. А теорія ваша досить-таки цікава.
Вони випили ще по одній порції дармового «дайкірі», такого холодного, що аж зуби ломило.
— А як там Міллі? — поцікавився капітан Сегура.
— Гаразд.
— Чудова дівчинка. І так гарно вихована.
— Дуже радий.
— Це ще й через неї мені не хотілось би, щоб ви потрапили в біду, містере Уормолд. Вас можуть вислати звідси. Гавана просто осиротіє, втративши вашу дочку.
— Ви можете не вірити мені, капітане, але Сіфуентес не був моїм агентом.
— Чому ж, я вірю вам. Мабуть, ви були просто принадою, чимось на зразок дерев’яної качки, що нею приманюють крижнів. — Він допив «дайкірі». — Це мені на руку. Я теж люблю полювати диких качок, хоч би звідки вони прилітали. Вони зневажають бідних тубільних мисливців, та хай-но тільки всядуться, тоді вже я попостріляю!
— Який заплутаний цей світ. Краще вже продавати пилососи.
— Здається, торгівля йде непогано?
— Так, зовсім непогано.
— Я звернув увагу на те, що ви збільшили штат. Гарненька секретарка в розхристаному пальті, яка так влучно стріляє з сифонів... І ще отой хлопчина.
— Мені потрібен рахівник. Лопес не здатний до цього.
— Ага, Лопес... Ще один ваш агент, — засміявся капітан Сегура. — В усякому разі, так мені доповіли.
— Еге ж, він інформує мене про дії поліції.
— Стережіться, містере Уормолд! Лопес належить до тих, кого можна катувати.
Вони зі сміхом допили «дайкірі». В сонячний день легко сміятися на згадку про тортури.
— Ну, мені час, містере Уормолд.
— У вас, мабуть, повні камери моїх агентів.
— Вільне місце завжди знайдеться — досить поставити когось до стінки.
— І все-таки колись я обіграю вас, капітане.
— Сумніваюся, містере Уормолд.
Крізь вікно Уормолд бачив, як капітан Сегура обминув похмуру статую Колумба і попрямував до поліційного управління. Він замовив ще одну чарку дармового «дайкірі». «Гавана-клуб» і капітан Сегура, здавалося, замінили йому «Диво-бар» і доктора Гассельбахера — життя пішло новим річищем, і з цим доводилось миритися. Вороття назад не було. Доктора Гассельбахера принизили перед його очима, а дружба не терпить приниження. Він більше не бачив Гассельбахера. В цьому клубі, як і в «Диво-барі», він почував себе повноправним громадянином Гавани. Елегантний бармен, що подавав напої, навіть не намагався накинути йому пляшку рому з тих, що стояли на буфеті. Якийсь добродій з сивою бородою, як завжди о цій порі, читав ранкову газету; а онде, як звичайно, на хвилинку забіг листоноша, щоб підживитися безплатною чаркою,— всі вони, так само як і він, були громадяни Гавани. Четверо туристів вийшли з бару з пляшками рому в плетених корзинках; вони тішились, уявляючи, ніби їм і справді подаровано оті коктейлі.
«Вони іноземці, їх катувати не будуть»,— подумав Уормолд.
Він похапцем допив «дайкірі» і вийшов з клубу. Туристи схилилися над колодязем сімнадцятого століття: вони сипнули в нього стільки монет, що на них можна було б випити вдвічі більше, ніж вони щойно випили, зате забезпечили собі щасливе повернення в Гавану. Якась жінка гукнула його, і він побачив Беатрісу, що стояла між колонами арки біля крамнички з сувенірами, серед брязкалець, гарбузових бутлів та негритянських божків.
— Що ви тут робите?
Вона пояснила:
— Я завжди хвилююся, коли ви зустрічаєтесь із капітаном Сегурою. А сьогодні мені хотілося пересвідчитись...
— В чім?
Невже вона нарешті здогадалася, що в нього немає ніяких агентів? А може, дістала наказ стежити за ним — із Лондона чи від 59 200 з Кінгстона...
Вони пішли додому.
— В тім, що це не пастка і що поліція не стежить за вами. З агентом-двійником треба бути дуже обережним.
— Даремно ви турбуєтесь.
— А ви зовсім недосвідчений. Згадайте-но, що сталося з Раулем і Сіфуентесом.
— Сіфуентеса допитувала поліція,— повідомив Уормолд і з полегкістю додав: — Він провалився і більше нам не потрібен.
— Отже, ви теж провалились?
— Він нічого не виказав. Адже його допитував капітан Сегура, а Сегура працює на нас. Я вважаю, що час уже сплатити йому винагороду. Тепер він складає для нас повний список іноземних агентів, «диких качок», як він їх зве.