— Це дуже добре. А як споруди?
— З цим доведеться почекати. Не можу ж я примушувати його діяти проти своєї країни.
Ідучи повз собор, він, як завжди, подав милостиню сліпому старцеві, що сидів на сходах. Беатріса зауважила:
— Бути сліпим на такому сліпучому сонці, мабуть, зовсім не погано.
Уормолда раптом охопило творче натхнення.
— А знаєте, він зовсім не сліпий. Від чудово бачить, що діється навколо.
— Тоді він добрий актор. Я стежила за ним увесь час, поки ви сиділи з Сегурою.
— А він стежив за вами. Коли вже говорити правду, то це один з кращих моїх людей. Я завжди садовлю його тут, коли йду на побачення з Сегурою. Елементарна обережність. Я зовсім не такий безтурботний, як вам здається.
— Ви ніколи не повідомляли про це Лондон.
— А навіщо? У них же нема досьє на якогось там сліпого, до того ж я не користуюсь ним як інформатором. Та коли б мене заарештували, ви дізнались би про це через десять хвилин. Що б ви тоді зробили?
— Спалила б усі папери й одвезла Міллі до посольства.
— А Руді?
— Звеліла б йому радирувати в Лондон, що ми згортаємо справи, й одіслала б у підпілля.
— А як ідуть у підпілля?.. — Не чекаючи відповіді, він спокійно говорив далі, немовби розгортаючи сюжет якоїсь історії: — Старця зовуть Мігель. Він робить усе з любові до мене. Колись я врятував йому життя.
— Яким чином?
— Нічого особливого. Нещасливий випадок на поромі. Вся річ у тім, що я вмію плавати, а він — ні.
— І вам дали за це медаль?
Він скоса глипнув на неї, але на її обличчі була лише простодушна цікавість.
— Ні. Слави я не зажив. Якщо хочете знати, мене навіть оштрафували за те, що я витяг його в забороненій зоні.
— Яка романтична історія! Тепер він, звичайно, ладен віддати за вас життя.
— Ну, це було б занадто.
— Скажіть, будь ласка, у вас є де-небудь куплений за одне пенні блокнотик у чорній обкладинці для запису видатків?
— Та наче немає. А що?
— Ну ви ж записували свої перші закупки товарів — стальні пера, гумки?
— Не розумію, до чого тут пера?
— Я просто цікавлюсь, от і все.
— За одне пенні блокнота не купиш. А щодо пер, то в наш час усі мають автоматичні ручки.
— Ну, гаразд, забудьмо про це. Просто Генрі колись розповідав мені... Мабуть, він помилився.
— Хто це Генрі?
— П’ятдесят дев’ять тисяч двісті.
В ньому раптом заворушилися ревнощі: незважаючи на вимоги конспірації, вона лише один раз назвала його Джімом.
Коли вони повернулися додому, там було пусто, як звичайно. Уормолд зрозумів, що тепер він уже не так нудьгує без Міллі, і засмучено зітхнув, водночас відчуваючи дивну полегкість: добре що є хоч одна любов, яка не завдає йому горя.
— Руді нема,— сказала Беатріса.— Певне, подавсь по солодощі. Скільки він їх поїдає, а все не повнішає. Мабуть, витрачає дуже багато енергії, тільки от не розумію куди.
— Давайте попрацюємо. Треба надіслати телеграму. Сегура повідомив цінні дані щодо проникнення комуністів у поліцію. Ви навіть уявити собі не можете...
— Я можу уявити що завгодно. Ось гляньте-но сюди. Я натрапила в шифрувальній книзі на цікаву річ. Ви не знали, що є спеціальний шифр для слова «євнух»? Як ви думаєте, воно часто трапляється в секретних повідомленнях?
— Можливо, це потрібно для стамбульського центру.
— От якби нам можна було його де-небудь втулити. Як ви на це дивитесь?
— Ви збираєтеся ще раз виходити заміж?
— Ваші паралелі часом надто очевидні. Як по-вашому, Руді має приховане особисте життя?.. Не може ж він витрачати свою енергію в конторі.
— А є спеціальні правила щодо особистого життя? На це теж належить брати дозвіл у Лондона?
— Ну, звичайно, треба добре перевірити людину, перше ніж заходити з нею досить далеко. Лондон не полюбляє зв’язків своїх людей з сторонніми особами.
Розділ другий
1
— Я стаю неабиякою персоною, — сказав Уормолд. — Мене запрошують виголосити промову.
— Де саме?— чемно спитала Міллі, одірвавши погляд від «Щорічника аматорки верхової їзди».
Вечоріло. Останні промені сонця падали на дахи, надаючи золотавого відблиску волоссю Міллі та склянці з віскі.
— На щорічному обіді Європейського комерційного товариства. Сам президент, доктор Браун, просить мене виступити — як найстарішого члена товариства. Почесним гостем буде американський генеральний консул, — додав він з гордістю.
Здавалося, зовсім недавно приїхав він до Гавани й познайомився з дівчиною, що разом з батьками прийшла до «Флоріда-бару» і потім стала матір’ю Міллі. А тепер він тут найстаріший комерсант. Багатьох, з ким починав, уже немає: хто облишив справи, хто поїхав на батьківщину, щоб взяти участь у війні, — англійці, французи, німці,— і жоден з них не повернувся на Кубу. Його ж до армії не взяли — далася взнаки кульгавість.
— Про що ж ти будеш говорити?
Він сумно відповів:
— Доведеться відмовитись. Хіба я знаю, про що треба говорити...
— Б’юсь об заклад, ти міг би виступити найкраще.
— Е, ні. Може, я тут і найстаріший, Міллі, проте й найменший. Експортери рому та сигар — ото справді важні особи.
— Хай так, але ти — це ти.
— Було б тобі вибрати розумнішого батька.
— Капітан Сегура каже, що ти добре граєш у шашки.
— Але гірше, ніж він.
— Ну виступи, татку, — не вгавала вона. — Я так пишатимусь тобою!
— Та мене там просто засміють.
— Не засміють. Ну, задля мене...
— Задля тебе я ладен зробити все, що завгодно. Гаразд, виступлю.
У двері постукав Руді. Настав час, коли він звичайно вимикав приймач: у Лондоні зараз була північ. Він сказав:
— Блискавка з Кінгстона. Покликати Беатрісу?
— Не треба, я сам. Вона збирається в кіно.
— Здається, справи йдуть непогано, — зауважила Міллі.
— Еге ж.
— Але тепер я щось не бачу, щоб ти продавав пилососи.
— Це все довготермінові операції.
Він пішов до себе в спальню й розшифрував радіограму. Вона була від Готорна. Уормолдові наказували негайно вилетіти в Кінгстон для звіту.
«Отже, їм усе відомо», — подумав він.
2
Побачення відбулося в готелі «Міртл-Бенк». Уормолд багато років не був на Ямайці, і тепер його просто приголомшили страшенні бруд і спека, що панували тут. Чим пояснити цю убогість англійських володінь? Іспанці, французи й португальці будували в своїх володіннях цілі міста, а там, де панували англійці, ніхто про це не дбав. Найзлиденніша вулиця Гавани, здавалося, сповнена гідності проти баричного животіння Кінгстона, з його халупами, складеними з іржавих каністр з-під бензину і вкритими дірявою бляхою з кладовища автомобілів.
Готорн сидів у шезлонзі на веранді готелю «Міртл-Бенк» і Смоктав крізь соломинку «плантаторський» пунш. Одягнений був так само вишукано, як і тоді, коли вони зустрілися вперше; єдиною ознакою того, що й він страждає від спеки, були порошинки пудри під лівим вухом.
— Приземляйтеся, — мовив він. Жаргон лишився той самий.