— Ви й так їх давно відробили. Нема чого вам ходити на той чортів бенкет!
— Ні, є чого. Це справа честі.
— Перед ким ви хизуєтесь?
— Перед вами.
2
Він ішов вестибюлем готелю «Насьйональ» повз вітрини з італійським взуттям, датськими попільничками, шведським кришталем та англійськими светрами бузкового кольору. Перед дверима бенкетної зали, в якій щороку збиралися європейські комерсанти, стояло крісло, а в ньому сидів доктор Гассельбахер і видимо на когось чекав. Уормолд повільно наближався до нього; він не бачив Гассельбахера від того самого вечора, коли доктор, нап’явши на себе уланський мундир, згадував минуле. Члени комерційного товариства, що сходилися до бенкетної зали, зупинялись і зверталися до нього, та Гассельбахер наче й не чув їх.
Уормолд підійшов до крісла.
— Не ходіть туди, містере Уормолд,— голосно сказав Гассельбахер, і слова його пролунали на весь вестибюль, привернувши загальну увагу.
— Як ся маєте, Гассельбахере?
— Я кажу: не ходіть туди!
— Та чую, чую.
— Вони хочуть вас убити, містере Уормолд.
— А звідки ви про це знаєте, Гассельбахере?
— Вони хочуть вас отруїти.
Навколо них, здивовано усміхаючись, почали збиратися люди.
— Невже тут так погано годують? — спитав якийсь американець.
Всі засміялись.
Уормолд розсердився.
— Ідіть звідси, Гассельбахере. На вас звертають увагу.
— Ви все-таки йдете?
— Звичайно, я ж маю виступати.
— У вас же Міллі. Подумайте про неї.
— Не турбуйтеся за Міллі. Я вийду звідси своїми ногами, Гассельбахере. Ідіть додому, будь ласка.
— Гаразд. Але я повинен був вас застерегти,— сказав доктор Гассельбахер.— Чекатиму вашого дзвінка.
— Я подзвоню вам, коли звільнюся.
— Бувайте, Джіме.
— Бувайте, докторе.
Уормолд аж здригнувся від несподіванки, почувши своє ім’я. Це нагадало йому власний жарт, що доктор Гассельбахер назве його так лише тоді, коли прийде до його смертельної постелі. Уормолда раптом охопив страх, почуття самотності, туга за батьківщиною.
— Уормолде! — почув він і, обернувшись, побачив Картера з фірми «Ньюклінерз». У цю хвилину Картер був для нього немовби уособленням англійської держави, англійського снобізму, англійської вульгарності — і все це було рідне й надійне, мов саме слово «Англія».
— Картер! — зрадів він, наче той був єдиний, кого він волів зустріти в Гавані, та так воно й було насправді.
— Страшенно радий вас бачити! — мовив Картер.— Я ж тут нікого не знаю. Навіть цього... як його... доктора Брауна.
З кишені в нього випиналися кисет і люлька; він погладив їх, немовби шукаючи підтримки,— видно, й справді почувався тут чужинцем.
— Картере, познайомтеся з доктором Гассельбахером. Це мій давній приятель.
— Здрастуйте, докторе,— кинув Картер і знов обернувся до Уормолда: — Я шукав вас учора цілий день. Сам ніяк не натраплю на оті місця, про які ми з вами говорили.
Вони разом пішли до зали. Уормолд і сам не розумів, чого це він раптом пройнявся такою довірою до співвітчизника, але з того боку, де йшов Картер, він почував себе цілком убезпеченим.
З
На честь американського консула бенкетну залу було прикрашено двома величезними прапорами Сполучених Штатів; маленькі паперові прапорці, наче в ресторані аеропорту, позначали місця представників різних країн. Посередині столу, де мав сидіти президент доктор Браун, стояв швейцарський прапорець; були тут навіть кольори Монако — проти місця монакського консула, найкрупнішого експортера гаванських сигар. З пошани до найяснішого шлюбу[115] його всадовили праворуч американського консула. Коли ввійшли Уормолд з Картером, гостям саме подавали коктейлі; до них теж одразу підбіг офіціант. Чи то Уормолдові здалося, чи той і справді навмисне підсовував йому єдиний бокал його улюбленого «дайкірі», що лишився на таці.
— Ні, ні, дякую,— відмовився Уормолд.
Картер простяг був руку до таці, але офіціант уже попростував до службового виходу.
— Може, сухого «мартіні», сер? — почувся чийсь голос.
Уормолд обернувся. То був метрдотель.
— Ні, ні, я його не полюбляю.
— Шотландське віскі, сер? Херес? Старий ром? Все, що бажаєте, сер.
— Я непитущий,— сказав Уормолд, і метрдотель подався до інших гостей.
«Очевидно, це дріб еім,— подумав Уормолд.— Дивна іронія долі: можливо, саме йому доручено вбивство...» Уормолд пошукав очима Картера, але той пішов шукати господаря.
— Пийте, коли дають, — почув він голос з шотландським акцентом.— Мене звуть Макдугал. Здається, ми сидимо поруч.
— Ми з вами раніше не зустрічались?
— Я посів місце Макінтайра. Ви знали Макінтайра?
— Аякже. Звичайно, знав.
Доктор Браун збув нікому не потрібного Картера своєму землякові, торговцеві годинниками, а сам почав обходити залу з американським консулом, рекомендуючи йому найбільш поважних гостей. Німці окремою групою тримались осторонь, біля західної стіни, як їм і годилося; на їхніх обличчях читалася впевненість у перевазі західнонімецької валюти над усякою іншою — вони пишалися нею, мов дуелянти рубцями на лиці, наче від курсу марки залежала честь нації. «Цікаво, — подумав Уормолд, — невже хтось із них виказав Гассельбахерові таємницю бенкету?» Виказав? А чи так? Мабуть, доктора змусили приготувати отруту. Ну що ж, певне, він обрав для свого давнього друга легку смерть, якщо така взагалі є на світі.
— Ні, ви послухайте мене,— з справжнім шотландським темпераментом напосідав на нього Макдугал,— треба неодмінно випити зараз. Потім нічого не дадуть.
— А вино ж буде?
— Та ви гляньте на стіл! — Біля кожного куверту стояла пляшечка з молоком.— Ви що, не читали запрошення? Це ж так званий обід на одному блюді — по-американському, на честь наших великих союзників.
— Як це «на одному блюді»?
— Чоловіче добрий, невже ви не знаєте? Вони пхають вам під ніс усе разом і все на одній тарілці — смажену індичку, клюквове пюре, сосиски, моркву, смажену картоплю соломкою. Терпіти не можу такої картоплі, але тут вибирати не доводиться.
— Не можна вибирати?..
— Їж, що дають. Оце і є демократія.
Доктор Браун запросив гостей до столу. Уормолд сподівався, що всі сидітимуть національними групами і Картер буде близько нього, але ліворуч розсівся якийсь скандінавець, що похмуро втупив очі в свою пляшечку з молоком. «Здорово підстроєно! — подумав Уормолд.— Навіть молоко небезпечне». А навколо столу вже метушились офіціанти, обносячи гостей крабами по-маврітанськи, Тут Уормолд з полегкістю побачив, що Картер сидить проти нього, У вульгарності цього чоловіка було щось заспокійливе. На нього можна було покластись, як на англійського полісмена, що його думки знаєш наперед.
— Ні,— сказав він офіціантові,— я не їм крабів.
— І добре робите, що не їсте цієї погані,— втрутився містер Макдугал.— Я теж їх не споживаю. Не йдуть вони до віскі. Відпийте-но води із своєї склянки, то я й вам наллю: у мене в кишені є фляга, якої цілком вистачить на нас обох.
Уормолд простяг був руку до склянки, та раптом завагався. А хто такий цей Макдугал? Він ніколи його не бачив, а про від’їзд Макінтайра навіть не чув. Хіба не могли вони отруїти воду, а тим більше віскі у флязі!