— А чого це поїхав Макінтайр? — спитав він, тримаючи в руці склянку.
— Та знаєте, як воно буває...— сказав Макдугал.— Узяв та й поїхав. Випийте воду. Не будете ж ви топити в ній віскі. Та ще й найкраще — солодове.
— Я так рано не п’ю. Проте дякую вам.
— Добре робите, що не довіряєте цій воді,— трохи двозначно зауважив Макдугал.— Я теж п’ю нерозведене, коли не заперечуєте, будемо пити з ковпачка від фляги.
— Ні, я справді в такий час не п’ю.
— То англійці, а не шотландці вигадали, в який час можна пити. Скоро вони ще вигадають, в який час помирати.
— А я не проти того, щоб випити,— обізвався через стіл Картер.— Моє прізвище Картер.
Уормолд з полегкістю зітхнув, коли Макдугал взявся наливати віскі Картерові; одна підозра відпала — кому потрібно труїти Картера? «І все-таки,— подумав він,— надто вже багато в цьому Макдугалі шотландського. Тут явно щось не те».
— Свенсон,— буркнув похмурий скандінавець із-за свого шведського прапорця. Уормолд лише здогадувався, що то шведський, бо ніколи не вмів розрізняти скандінавських кольорів.
— Уормолд,— відповів він.
— Що це за дурна вигадка з молоком?
— Мені здається,— сказав Уормолд,— що доктор Браун надто педантичний.
— Або просто жартівник,— втрутився Картер.
— Ну, навряд чи в нього стільки почуття гумору.
— А чим ви займаєтесь, містере Уормолд? — спитав швед.— Здається, ми з вами раніш не зустрічались, хоч обличчя ваше мені знайоме.
— Збуваю пилососи. А ви?
— Торгую склом. Ви ж знаєте — шведське скло найкраще в світі. Який смачний цей хліб. Ви не їсте хліба?
Скидалося на те, що він підготував ці фрази заздалегідь, з допомогою розмовника.
— Не їм. Боюся, знаєте, погладшати.
— А по-моєму, вам би це не завадило,— сказав містер Свенсон зі сміхом, в якому було не більше веселощів, ніж у полярній ночі.— Пробачте. Я говорю про вас, мов про гусака.
В кінці столу, де сидів генеральний консул, почали роздавати обіди «на одному блюді». Відносно індички містер Макдугал помилився — на тарілках були мерілендські курчата. Зате щодо моркви, картоплі соломкою та сосисок його пророкування справдилося. Доктор Браун пас задніх: він і досі колупав виделкою свого краба по-маврітанськи. Певне, консул відволік його розмовами або загіпнотизував блиском своїх окулярів. Два офіціанти обходили стіл: один збирав рештки крабів, другий подавав «блюда» з обідом. Крім генерального консула, до молока ніхто не доторкнувся. До Уормолда кілька разів долинуло слово «Даллес». Підійшов офіціант з двома тарілками; одну поставив перед скандінавцем, другу — перед Уормолдом. І раптом Уормолдові спало на думку, що, мабуть, уся ця історія з отруєнням — просто чийсь злий жарт. Можливо, Готорн любить жартувати, та й доктор Гассельбахер... Він згадав, як Міллі спитала, чи розігрував його коли-небудь доктор Гассельбахер. Іноді краще ризикнути життям, ніж стати посміховиськом. Він хотів був поділитися своїми сумнівами з Картером, дістати від нього якусь розсудливу пораду, та, глянувши на свою тарілку, з подивом побачив, що там немає моркви.
— Ви, здається, не любите моркви? — швидко мовив він і підсунув тарілку Макдугалові.
— Не моркви, а картоплі соломкою,— так само швидко відповів Макдугал і передав тарілку люксембурзькому консулові.
Люксембурзький консул, захоплений розмовою з німцем, що сидів навпроти, машинально взяв тарілку і ввічливо вручив її сусідові. Така сама ввічливість охопила всіх, кого ще не було обслужено, і тарілка швидко помандрувала до містера Брауна, який тільки-но впорався зі своїм крабом. Помітивши це, метрдотель кинувся за тарілкою, але вона була вже далеко. Уормолд зупинив офіціанта і взяв собі іншу тарілку. Той був видимо збентежений. Уормолд з апетитом почав їсти.
— Дуже смачна морква,— сказав він.
Тим часом метрдотель підскочив до доктора Брауна.
— Пробачте, докторе, вам забули покласти моркви.
— Я не люблю моркви,— відказав той, одрізаючи собі шматок курчати.
— Пробачте! — вигукнув метрдотель і схопив тарілку.— На кухні помилилися...
З тарілкою в руках, наче церковний служка з карнавкою на гроші, він почвалав до службового ходу. Макдугал смоктав своє віскі.
— Мабуть, і я ковтну трохи,— звернувся до нього Уормолд.— З нагоди свята.
— Оце правильно! З водою чи так?
— А можна взяти вашу воду? В моїй утопилася муха.
— Звичайно.
Уормолд одпив дві третини води і підставив склянку Макдугалові. Той щедро відміряв йому подвійну порцію.
— Пийте, я вам ще наллю. Адже ви од нас відстали,— сказав він, і Уормолд знову відчув довіру й навіть якусь ніжність до цього чоловіка, котрого він безпідставно підозрівав.
— Нам треба буде неодмінно зустрітися ще раз,— мовив він.
— На те й бенкети, щоб зближувати людей.
— Якби не це, я б ніколи не познайомився з вами і Картером.
Вони випили ще по одній.
— Я познайомлю вас обох з моєю донькою,— розчулившись од віскі, сказав Уормолд.
— А як ваша торгівля?
— Непогано. Збільшуємо штат.
Доктор Браун постукав по столі, вимагаючи уваги.
— Ага! — сказав Картер по-нотвічськи гучним голосом.— Зараз почнуться тости, а до них неодмінно подадуть спиртне.
— Ні, чоловіче добрий,— заперечив Макдугал,— будуть промови, а тостів не ждіть. Доведеться нам слухати цих йолопів без випивки.
— Я — один з цих йолопів,— признався Уормолд.
— Ви будете виступати?
— Як найстаріший член товариства.
— Дуже радий, що ви до цього дожили,— сказав Макдугал.
Доктор Браун надав слово американському консулові. Той правив щось про духовні зв’язки між демократичними країнами, до яких, певне, зарахував і Кубу. Торгівля, твердив він, конче потрібна, бо без неї не може бути духовної єдності, а можливо, й навпаки. Він згадав про американську допомогу слаборозвиненим країнам, що дозволить їм купувати більше товарів і тим самим зміцнювати духовні зв’язки... (Десь заскавучав собака, і метрдотель звелів причинити двері). Йому, американському консулові, дуже приємно, що його запросили на цей бенкет, де він має змогу зустрітися з провідними діячами європейської торгівлі і тим самим зміцнити духовні зв’язки...
Уормолд вихилив ще дві порції віскі.
— А тепер,— оголосив доктор Браун,— я надаю слово найстарішому членові нашого товариства. Йдеться, звичайне, не про вік, а про ті довгі роки, що він присвятив поступові європейської торгівлі в цьому чудовому місті, в якому, пане міністр,— він чемно вклонився своєму сусідові, смаглявому косоокому чоловікові,— в якому ми маємо честь бути вашими гостями. Ви всі знаєте, що я маю на увазі містера Уормолда.— Він швидко зазирнув у папірець.— Містера Джеймса Уормолда, гаванського представника фірми «Фастклінерз».
Містер Макдугал сказав:
— Віскі більше немає. Ото прикрість! Саме зараз вам не завадило б хильнути для хоробрості.
— Я теж прихопив з собою флягу,— мовив Картер,— та майже все випив у літаку. Але чарчина там ще набереться.
— От і віддайте її нашому приятелеві,— запропонував Макдугал.— йому це зараз потрібніше, ніж нам.
Тим часом доктор Браун говорив далі:
— Містер Уормолд може правити за взірець бездоганного служіння своїй справі — взірець чесності, витримки й діловитості. Наші вороги часто зображують комерсанта нахабним горлодером, що всіляко намагається вперти покупцеві непотрібний, а часом і шкідливий мотлох. Таке уявлення не має нічого спільного з дійсністю...
Уормолд сказав:
— Дякую, Картере. Мені й справді не завадить випити.
— Не звикли виступати?