— Не лише через це...
Він перехилився через стіл до буденного нотвічського обличчя Картера, шукаючи на ньому підбадьорливого виразу, недовірливої усмішки людини, з якою нічого подібного не траплялося,— з Картером він почував себе в безпеці.
— Ви, звичайно, не повірите жодному моєму слову...
Та він і не хотів, щоб той повірив, бо й сам шукав у нього зневіри. Раптом щось ткнулося йому на ногу, і, глянувши вниз, Уормолд побачив чорненьку мордочку такси з довгими вухами; мабуть, вона непомітно прошмигнула в залу і тепер жебрала, ховаючись під столом.
Картер підсунув Уормолдові невеличку флягу.
— На двох тут не вистачить. Пийте самі.
— Дуже вам вдячний, Картере.
Уормолд відкрив ковпачок і вилив віскі в свою склянку.
— Простий «Джонні Уокер»[116]. Без ніяких витребеньок.
Доктор Браун промовляв:
— Коли хтось і може говорити від імені всіх присутніх про довготривале і терпеливе служіння нашій спільній справі, то це, безумовно, містер Уормолд. Тому я й надаю йому слово...
Картер підморгнув і зробив рукою недвозначний жест, ніби перехиляючи склянку.
— Х-хутчій пийте, х-хутчій.
Уормолд поставив склянку на стіл.
— Як ви сказали, Картере?
— Я сказав: пийте мерщій.
— Ні, Картере, ви не так сказали.
Як це він досі не помітив його заїкання на гортанних звуках? А може, Картер, знаючи цю свою ваду, навмисне уникав слів з такими звуками і лише випадково обмовився?..
— Що з вами, Уормолде?
Уормолд спустив руки під стіл, погладив собаку і, наче ненароком, скинув склянку зі столу.
— А ще прикидалися, ніби не знаєте доктора!
— Якого доктора?
— Г-гассельбахера, як ви кажете.
— Містере Уормолд! — гукнув доктор Браун через стіл.
Уормолд непевно звівся на ноги. Не діставши нічого іншого, собачка лизав розлите віскі.
Уормолд почав говорити:
— Я вдячний, що ви попросили мене виступити, хоч які б мотиви вами керували.— За столом почувся легенький смішок, і це його здивувало — він зовсім не мав наміру жартувати.— Це мій перший виступ, який, судячи з усього, мав бути й останнім.— Він спіймав на собі Картерів погляд. Погляд був похмурий. Уормолд навіть відчув себе трохи винним за те, що лишився живий.— Не знаю, чи є тут у мене друзі. А от вороги є.
Хтось вигукнув: «Ганьба!», кілька чоловік засміялися. «Якщо так піде далі,— подумав Уормолд,— я заживу слави дотепного оратора».
— Нині багато говорять про холодну війну, та кожний комерсант знає, що війна між двома промисловими фірмами буває іноді досить гаряча. Візьміть, приміром, фірми «Фастклінерз» і «Ньюклінерз». Пилососи, що їх вони виробляють, різняться між собою не більше, ніж двоє людей — росіянин чи німець і англієць. Не було б на світі ні конкуренції, ні війни, якби не зажерливість окремих представників обох фірм,— саме вони, ці кілька чоловік, провокують ворожнечу, саме вони примушують таких, як я і містер Картер, перегризати один одному горлянки.
Тепер уже ніхто не сміявся. Доктор Браун щось шепотів на вухо генеральному консулові. Уормолд підніс угору Картерову фляжку і сказав:
— Містер Картер, очевидно, навіть не знає імені того, хто послав його отруїти мене задля добра його фірми...
Сміх полегкості прокотився над столом.
— Більше б нам такої отрути! — вигукнув містер Макдугал.
І раптом почувся собачий виск. Такса полишила свою схованку і подалася до дверей.
— Максе! — гукнув її метрдотель.— Максе!
Запала тиша, потім хтось нерішуче хихикнув. Такса хиталася, мов п’яна. Вона скавучала і намагалась укусити себе за груди. Метрдотель наздогнав її і підхопив на руки. Але тварина завила, наче від болю, і випручалась.
— Хильнула трохи,— розгублено мовив містер Макдугал.
— Пробачте, докторе Браун,— сказав Уормолд,— вистава скінчилась.— І вийшов за метрдотелем через службовий хід.— Гей, стривайте! — гукнув він до нього.
— Слухаю вас.
— Я хочу знати, що сталося з моєю тарілкою.
— З якою тарілкою?
— Ну, з отією, що ви так швидко схопили, аби вона не потрапила іншому.
— Я вас не розумію, сер.
— Ви не знали, що вона отруєна?
— Ви хочете сказати, що страви були не зовсім свіжі, сер?
— Я хочу сказати, що вони були отруєні і що ви поквапилися забрати їх, аби врятувати життя доктора Брауна.
— Пробачте, сер, я вас не розумію. До того ж мені ніколи. Пробачте.
З кухні долинуло довге пронизливе скавуління, і метрдотель кинувся туди.
— Максе! — Він рвучко розчинив кухонні двері.— Максе!..
Песик, що корчився під столом, сумно підвів голову і через силу поповз до хазяїна. Кухар сказав:
— Він тут нічого не їв. Ту тарілку ми викинули.
Собака конав біля метрдотелевих ніг. Той став навколішки і жалісно примовляв: «Мах, mein Kind. Mein Kind»[117]. Чорненьке тіло на підлозі здавалося продовженням його сурдута; вони не були однією плоттю, зате цілком могли бути одним сувоєм сукна. Вся кухонна прислуга з’юрмилася навколо них.
Чорний тюбик ще раз сіпнувся, і з нього, наче зубна паста, виліз рожевий язик. Метрдотель погладив собаку рукою, потім звів очі на Уормолда. Ті очі, в яких блищали сльози, гірко докоряли йому, що от він живий, а собака здох. Уормолдові раптом захотілося вибачитись, але він повернувся й пішов геть. У кінці коридора озирнувся: чорна постать схилилася над чорним собакою; над ними, весь у білому, височів шеф-кухар, а навколо, мов ті плакальники над могилою, юрмилися кухарі й кухарчата, тримаючи, наче вінки, хто каструлю, хто тарілку, хто миску. «Моя смерть,— подумав Уормолд,— була б куди скромніша».
4
— Я повернувся,— сказав він Беатрісі.— Не звалився під стіл, а здобув перемогу! Сконав собака.
Розділ четвертий
1
Капітан Сегура сказав:
— Я дуже радий, що ви самі. В домі нікого нема?
— Ані душі.
— Сподіваюся, ви не заперечуєте? Я поставив біля дверей двох поліцейських, щоб нам ніхто не завадив.
— Я арештований?
— Та ні, що ви!
— Міллі з Беатрісою пішли в кіно. Вони здивуються, коли їх не пустять додому.
— Я ненадовго. У мене до вас дві справи. Перша — важлива, а друга — така собі, звичайна формальність. Почнем з важливої?
— Авжеж, прошу.
— Містере Уормолд, я хочу просити руки вашої доньки.
— Для цього й потрібні оті поліцаї біля дверей?
— Краще, щоб нам не заважали.
— А ви вже говорили з Міллі?
— Навіть не мріяв про це, не поговоривши спершу з вами.
— Виходить, навіть тутешні закони вимагають моєї згоди на шлюб?
— Цього вимагає не закон, а звичайна ввічливість. Можна закурити?
— Прошу. Скажіть, а цей портсигар і справді з людської шкіри?
Капітан Сегура засміявся.
— О Міллі, Міллі. Яка пустунка! — І ухильно додав: — Невже ви справді в це вірите, містере Уормолд?
Можливо, він не хотів брехати у вічі, бо був добрий католик.