Хай собі друкують статистики довжелезні звіти про кількість населення того чи іншого міста, а для кожного, хто в ньому живе, місто складається всього-навсього з декількох вулиць, декількох будинків, декількох друзів. Заберіть їх — і місто зникне, і в пам’яті лишиться тільки невиразна болісна згадка, наче глухий біль на місці відрізаної ноги. «Мабуть, час уже,— подумав Уормолд,— зібрати речі й розпрощатися з руїнами Гавани».
— А ви знаєте,— сказав капітан Сегура,— це тільки підтверджує мої побоювання. На його місці могли б опинитись і ви. Треба оберегти Міллі від таких випадків.
— Ваша правда,— мовив Уормолд.— Доведеться мені про це подбати.
2
Коли він повернувся до крамниці, поліцейських уже не було. Лопес теж десь зник. Чути було, як Руді вовтузився біля своїх апаратів, а в кімнаті лунав тріск атмосферних розрядів. Уормолд важко сів на ліжко. Три смерті підряд: невідомий на ймення Рауль, чорна такса на прізвисько Макс і старий лікар на прізвище Гассельбахер. Винуватцем їх смерті був він... і Картер. Щоправда, Картер не зазіхав на життя Рауля й собаки, та Гассельбахерову долю вирішив саме він. То була помста: смерть за життя — нове тлумачення закону Мойсея. У сусідній кімнаті Міллі розмовляла з Беатрісою. І хоча двері були прочинені, Уормолд не міг до пуття розібрати, про що там ішлося. Він стояв на кордоні загадкової, незвіданої країни, що зветься Насильство, в руках у нього паспорт: «Професія — шпигун», «Особливі прикмети — самотність», «Мета приїзду — вбивство». Не треба ніякої візи. Документи у нього надійні.
А по цей бік кордону чулися звуки знайомої мови.
Голос Беатріси сказав:
— Ні, темний колір не раджу. Для вас це зарано.
У відповідь почувся голос Міллі:
— Треба, щоб в останньому семестрі нам завели уроки з косметики. Уявляю собі, як би нас учила сестра Агнеса: «Одну краплиночку „Nuit d’Amour“[118] за вушко...»
— Спробуйте ясно-червоний... Ні, ні, не розмазуйте по куточках рота. Ось дайте я покажу.
Уормолд подумав: «Я не маю ні миш’яку, ні ціаністого калію. Та й випити з ним навряд чи буде нагода. Треба було силоміць залляти йому в пельку оте віскі. Легше сказати, ніж зробити,— де ж не Шекспірова трагедія, та навіть і там потрібна отруєна шпага».
— Ну от. Тепер розумієте?
— А рум’яна?
— Вони вам не потрібні.
— Які у вас парфуми, Беатрісо?
— «Sous Le Vent»[119].
«Гассельбахера вони застрелили, але в мене немає пістолета,— подумав Уормолд.— Нашій конторі, окрім целулоїдних прокладок, сейфа та електричного чайника, неодмінно слід було б мати зброю». Він ніколи в житті не тримав у руках пістолета, та це не здавалось йому перешкодою. Треба тільки підійти якнайближче до Картера — ну хоча б як до оцих дверей, за якими чуються голоси.
— Підемо до крамниці разом. Думаю, вам сподобаються «Indiscret»[120]. Це Ланвен.
— Назва щось не дуже палка.
— Ви ще зовсім молода. Навіщо вам ота купована палкість?
— Треба ж підохотити мужчину,— заявила Міллі.
— Вам досить лише глянути на нього.
— Отак?
Уормолд почув веселий сміх Беатріси і з подивом зиркнув на двері. В думках він зайшов дуже далеко, навіть забув, що він іще тут, по цей бік кордону.
— Ні, так буде занадто,— мовила Беатріса.
— Погляд був надто млосний?
— Ні, надто палкий.
— А ви нудьгуєте без чоловіка? — раптом спитала Міллі.
— Вас цікавить, чи нудьгую я без Пітера? Ні, не нудьгую.
— А коли він помре, ви знову вийдете заміж?
— Ну, навряд чи я так довго чекатиму. Йому ж тільки сорок.
— А й правда. Ви ж цілком вільно можете ще раз побратися — аби тільки ви самі вважали це за справжній шлюб.
— Авжеж.
— А от мені доведеться одружитися раз і назавжди. Це жахливо.
— Більшість із нас, виходячи заміж, думає, що це раз і назавжди.
— А мені краще б стати коханкою.
— Навряд щоб це сподобалося вашому татові.
— А чому б і ні? Якби він оженився вдруге, то й сам попав би в таке становище. І вона доводилась би йому не справжньою жінкою, а коханкою, хіба не так? Він хотів усе життя бути з мамою. Я знаю. Він сам мені казав. То був справжній шлюб. Навіть добрий поганин не може розірвати такий шлюб.
— Так само я думала й про Пітера. Міллі, голубонько, не дозволяйте їм зробити вас жорстокою.
— Кому це «їм»?
— Черницям.
— A-а... Вони зі мною про це не розмовляють. Ніколи.
«Зрештою, можна вбити і ножем. Але тоді доведеться підійти до Картера зовсім близько, а це мені навряд чи вдасться».
Міллі спитала:
— Ви любите мого татка?
Він подумав: «Колись я вернуся й позалагоджую ці справи. А зараз у мене важливіше завдання: треба винайти спосіб убити людину. Мабуть, і на це існують якісь інструкції. Трактати про те, як брати ворога голими руками». Він глянув на свої руки, але вони не будили довіри.
Беатріса сказала:
— А чому ви про це питаєте?
— Я бачила, як ви на нього дивилися.
— Коли?
— Коли він повернувся з того бенкету. А може, вам просто було приємно, що він виголосив промову?
— Еге ж.
— Негарно так,— докорила Міллі.— Не можна вам його любити.
Уормолд сказав собі: «Якщо я здолаю його вбити, то зроблю це з чистим сумлінням. Я вб’ю Його, аби довести, що не можна вбивати безкарно. Я вб’ю його не з любові до батьківщини, не в ім’я капіталізму, комунізму чи соціал-демократії і не задля процвітання держави. Кому від нього користь, від того процвітання?.. Я вб’ю його за те, що він убив Гассельбахера. Кривава помста завжди була вагомішим приводом для вбивства, аніж патріотизм або розбіжність політичних поглядів. Коли вже я люблю або ненавиджу, то дозвольте мені любити або ненавидіти, як я сам того бажаю. Я не хочу бути п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять у чиїйсь там глобальній війні».
— А чому це мені не можна його любити?
— Він же одружений.
— Міллі, люба моя дитино! Стережіться забобонів. Якщо є бог, то не він вигадав їх.
— Отже, ви любите його?
— Я цього не сказала.
«Ні, єдиний спосіб — застрелити. Та де взяти пістолет?»
Хтось зайшов у двері; Уормолд навіть не підвів голови. В сусідній кімнаті знову завищав приймач Руді. Голос Міллі промовив:
— А ми й не чули, як ти повернувся.
Уормолд сказав:
— Я хочу в тебе чогось попрохати, Міллі.
— Ти підслуховував?
Він почув голос Беатріси:
— Що сталося? Щось не гаразд?
— Нещасливий випадок... Так, нещасливий випадок.
— З ким?
— З доктором Гассельбахером.
— Щось серйозне?
— Так.
— Ти боїшся сказати правду? — спитала Міллі.
— Так, боюся.
— Бідний доктор Гассельбахер!
— Еге ж.
— Я попрошу пастора відправити по месі за всі роки нашого з ним знайомства.
Уормолд зрозумів, що не було ніякої потреби дотримуватись обережності, сповіщаючи Міллі про докторову смерть. Адже з її погляду смерть — це щастя. Коли віриш у рай, помста не потрібна. Та він не мав тієї віри. Милосердя і всепрощення християн — навряд чи такі вже великі чесноти. Надто легко вони даються.