— Приходив капітан Сегура,— сказав Уормолд.— Він просить твоєї руки.
— Він же старий! Більше ніколи не сяду до нього в машину.
— Зроби це ще раз — задля мене. Скажеш, що я хочу бачити його.
— Нащо?
— Хочу зіграти з ним у шашки. Завтра о десятій. Вам з Беатрісою треба кудись піти, щоб нам не заважати.
— А він не буде до мене чіплятися?
— Ні. Скажи, хай прийде, мені треба з ним поговорити. І хай принесе свій список. Він знає який.
— А потім?..
— Потім ми поїдемо додому. В Англію.
Лишившись удвох з Беатрісою, він сказав:
— Ну от. Нашій конторі кінець.
— Що ви маєте на увазі?
— Можливо, нам пощастить піти на дно з честю — якщо я добуду список таємних агентів на Кубі.
— Включаючи й нас?
— О ні. Ми ж з вами нічого не діяли.
— Не розумію.
— У мене не було агентів, Беатрісо. Жодного. Даремно вони вбили Гассельбахера. В горах Орієнте нема ніяких військових споруд.
Як це було схоже на Беатрісу: вона навіть не здивувалася. Те, що він повідомив, було для неї лише фактом, який слід зареєструвати. Оцінку цьому фактові нехай дає головне управління у Лондоні.
Уормолд додав:
— Звичайно, ваш обов’язок — негайно доповісти про все Лондону, та я просив би вас зачекати до післязавтра. Можливо, ми дамо їм цінні відомості.
— Якщо тільки ви будете живі.
— Я неодмінно буду живий.
— Що ви замишляєте?
— У Сегури є список усіх іноземних агентів.
— Ні, ви маєте на оці щось інше. Та коли вас уб’ють...— У голосі її почувся гнів.— А втім, de mortuis...[121]
— Коли зі мною що-небудь станеться, я не хотів би, щоб ви дізналися з отих брехливих карток, який я був шахрай.
— Рауль?.. Адже він мав існувати!
— Бідолаха. Ото, мабуть, дивувався, що це з ним діється. Надумав трохи покататись, як завжди. Мабуть, і хильнув трохи — теж як завжди... Гадаю, саме так воно й було.
— Але ж він існував!
— Треба ж було назвати якесь ім’я. Я навіть забув, чому його взяв.
— А креслення?
— Я сам зробив їх з «Атомного котла». Ну, а тепер годі розважатися. Можете записати моє зізнання, а я підпишу. Добре, хоч Тереса не потерпіла.
Беатріса почала сміятися. Вона обхопила голову руками і сміялася, сміялася. Нарешті сказала:
— Ох, і люблю ж я вас!
— Усе те, мабуть, здається вам чистісіньким безглуздям.
— Безглузді оті людці в Лондоні. І Генрі Готорн. Повірте, що я б ніколи не покинула Пітера, якби він хоч раз пошив у дурні своє ЮНЕСКО. Та ЮНЕСКО було для нього святинею. Конференції діячів культури теж були святинею. І він ніколи не сміявся... Дайте-но мені вашу хусточку.
— Ви плачете?
— Ні, я сміюся. Оті ваші креслення...
— На одному з них — пульверизатор, а на другому — двобічний всмоктувач. Я ніколи не сподівався, що експерти нічого не запідозрять.
— Експерти їх і не бачили. Ви забуваєте, що це таємна розвідка. Ми повинні зберігати свої секрети. Хіба можна дозволити, щоб такі документи потрапили до рук справжніх знавців? Любий...
— Ви сказали «любий»?
— Це я просто так... Ви пам’ятаєте «Тропікану» й оту пісню, що співав артист? Я тоді ще не знала, що ви мій начальник, а я ваша секретарка; ви були для мене просто симпатична людина з гарною донечкою, і коли я зрозуміла, що ви накоїте відчайдушних дурниць з отією пляшкою шампанського... А мені остогидла розважливість.
— Навряд чи можна вважати мене за нерозважливого.
— «А з мене сміються і твердять весь час, що я, мов той пень, дурний».
— Якби я був нерозважливий, то не продавав би пилососів.
— А я їм на зло: «Мовчіть, навісні! Бо звісно, що ніч — це день».
— Невже ви так само, як і я, не знаєте, що таке відданість?
— Ну, ви людина віддана.
— Кому?
— Міллі. Я зневажаю людей, які віддані тільки тим, хто їм платить, різним установам... Не думаю навіть, щоб моя країна заслуговувала на це. Адже в душі у нас багато різних країн, а от людина в серці лише одна. Хіба світ пішов би шкереберть, так, як тепер, коли б люди були віддані тільки своїм коханим, а не всяким там країнам?
Уормолд сказав:
— Боюся, що в мене відберуть паспорт.
— Хай тільки спробують!
— А втім,— зауважив він,— роботу ми з вами однаково втратили.
Розділ п’ятий
1
— Заходьте, капітане Сегура.
Капітан Сегура сяяв. Сяяла його портупея, сяяли гудзики, сяяло змащене помадою волосся. Він мав вигляд добре начищеної зброї.
— Я страшенно зрадів, коли Міллі передала мені ваше запрошення.
— Нам треба поговорити про багато речей. Але, може, спершу зіграємо? Сьогодні я неодмінно поб’ю вас.
— Сумніваюся, містере Уормолд. Я поки ще не повинен виявляти до вас синівської поваги.
Уормолд розклав шашкову дошку. Відтак розставив на ній двадцять чотири пляшечки віскі: дванадцять пшеничного проти дванадцяти шотландського.
— Що це означає, містере Уормолд?
— Вигадка доктора Гассельбахера. Я хочу, щоб ми зіграли партію на спомин про нього. Хто б’є, той і п’є.
— Хитрюща вигадка, містере Уормолд. Виходить, коли я краще граю, то мені й пити більше?
— Нічого, потім я зрівняюся з вами.
— Все-таки краще було б грати звичайними шашками.
— Що, боїтеся програти, Сегуро? Чи, може, у вас слабка голова?
— Голова в мене не слабкіша, ніж у інших, але після чарки я іноді втрачаю рівновагу. А мені не хотілось би сваритися з майбутнім тестем.
— Міллі не вийде за вас, Сегуро.
— Ми ще про це поговоримо.
— Грайте пшеничним. Воно міцніше за шотландське. Тоді перевага буде на вашому боці.
— Вона мені не потрібна. Я гратиму шотландським. Сегура обернув дошку і сів.
— Чому б вам не скинути ремінь? Так буде зручніше.
Сегура поклав ремінь з кобурою біля ніг.
— Битимуся з вами без зброї,— пожартував він.
— Ваш пістолет заряджений?
— Звичайно. Адже мої вороги не чекатимуть, поки я його заряджу.
— Ви знайшли вбивцю Гассельбахера?
— Ще ні. Він не належить до кримінального світу.
— А Картер?
— Після того, що ви мені сказали, я, звичайно, перевірив його. Коли сталося вбивство, він був у доктора Брауна. А хіба ж можна не вірити президентові Європейського комерційного товариства?
— Отже, доктор Браун теж у вашому списку?
— Аякже. Ну, почнемо.
Кожний гравець знає, що шашкову дошку перетинає велика діагональ — уявна лінія оборони. Хто перший переступить цю лінію, той забезпечує собі ініціативу. Звідси й починається атака на супротивника. З образливою недбалістю Сегура обрав дебют «виклик» і впевнено посунув пляшечку віскі до центра дошки. Він не обдумував ходів і майже не дивився на дошку. Зате Уормолд довго вагався й міркував.
— А де ж Міллі? — спитав Сегура.
— Кудись пішла.
— А ваша чарівна секретарка?
— Вони пішли разом.
— От ви і вскочили,— мовив Сегура і, прорвавши Уормолдову оборону, зняв з дошки «Старого кравця».— Ну що ж, вип’ємо першу.— І вихилив пляшечку.