Уормолд пішов у відчайдушну контратаку й одразу ж втратив і «Старого лісника». Сегурине чоло вкрилося росинками поту; випивши пляшечку, він сказав:
— Ви надто ризикуєте, містере Уормолд. Слід було брати оцю. — Він ткнув пальцем у дошку.
— Ви можете взяти її за фук,— відповів Уормолд.
Сегура вперше завагався. Потім сказав:
— Ні. Краще ви беріть.
Віскі було незнайоме — якийсь «Кернгорм»; Уормолд обпік собі язика.
Деякий час вони грали дуже обережно, намагаючись не брати шашок.
— А Картер і досі в «Севіл-Білтморі»? — спитав Уормолд.
— Еге ж.
— Ви стежите за ним?
— Ні. А навіщо?
Уормолд тримався ближче до краю дошки, уникаючи зіткнення з фронтом супротивника, та це йому не вдавалося. Зробивши неправильний хід, він дав Сегурі змогу посунути свою шашку вперед і провести її в дамки.
— Прогавили,— сказав Сегура.
— Я ще можу зробити розмін.
— Але ж у мене дамка.
Сегура випив «Чотири троянди», а Уормолд зняв з протилежного кінця дошки пляшечку «Гейга».
— Який сьогодні душний вечір,— зауважив Сегура.
Він увінчав свою дамку паперовою короною. Уормолд сказав:
— Якщо я візьму її, то питиму дві пляшечки. У мене в буфеті лишилося про запас.
— Ви все передбачили.— В тоні Сегури Уормолдові почулося роздратування.
Він грав тепер надто обережно. Все важче було змусити його взяти пішака, і Уормолд збагнув нарешті хибність своєї тактики. Добрий гравець може перемогти, й не беручи шашок супротивника. Знявши ще одну Сегурину шашку, Уормолд попав у безвихідь. Далі ходити було нікуди.
Сегура втер з чола піт і сказав:
— От бачите, ви не можете виграти.
— Ви повинні дати мені право на реванш.
— Пшеничне надто міцне. Вісімдесят п’ять градусів.
— Давайте поміняємось.
Тепер Уормолд грав чорними — шотландським віскі. Випиті пляшечки — три пшеничного і три шотландського — він замінив на повні. Бажаючи затягнути гру, обрав «чотирнадцятий стародавній» дебют, бо знав, що єдина його надія — це змусити супротивника забути про обережність. Він знову підставив Сегурі шашку, але той не прийняв жертви. Здавалося, зрозумів, що справжній його супротивник — не Уормолд, а власна голова. Навіть оддав пішака без користі для себе, і Уормолдові довелося випити пляшечку «Гайрема Уокера». Уормолд усвідомлював, що його голова теж у небезпеці: суміш шотландського з пшеничним добре давалася взнаки.
— Дайте сигарету,— сказав він.
Сегура нахилився до нього з запальничкою, і Уормолд помітив, як тремтять йому руки. Запальничка не хотіла загорятися. Сегура грубо вилаявся. «Ще двійко пляшечок — і він готовий»,— подумав Уормолд.
Супротивник чинив запеклий опір; примусити його взяти шашку ставало дедалі важче. І, всупереч своєму бажанню, Уормолд явно почав вигравати. Випивши пляшечку «Гарпера», він пройшов у дамки й удавано зрадів:
— Кепські ваші справи, Сегуро. Краще здавайтеся.
Сегура похмуро глипнув на дошку. Очевидно, в ньому боролися два прагнення: будь-що перемогти і разом з тим лишитися тверезим; та лють іще дужче, ніж віскі, запаморочила йому голову.
— Це свинство, а не гра! — пробурчав він.
Тепер, коли у супротивника з’явилася всюдисуща дамка, годі було сподіватися на безкровну перемогу. Змушений віддати «Кентуккійську таверну», Сегура скипів:
— Хай їм чорт, цим клятим пляшкам,— усі різні! Гранчасте скло! Чи бачив хто коли-небудь такі от шашки?
Уормолдові теж голова йшла обертом від випитого віскі, але час перемоги — або поразки — настав.
Сегура сказав:
— Ви пішли моєю шашкою.
— Ні, це «Червона етикетка» — моя.
— Як же в чорта їх розрізнити?! Пляшки та й пляшки!..
— Ви сердитесь, бо програєте.
— Я ніколи не програю.
Тут Уормолд удав, що не помітив, і посунув свою дамку під удар. Спочатку він думав, що Сегура не побачив цього, а потім зрозумів, що той навмисне ухиляється од виграшу, боячись пити. Однак Сегурі дуже кортіло взяти цю дамку; адже тоді супротивникові — кінець. Його власний пішак пройде в дамки, і це призведе до остаточного розгрому супротивника. І все-таки Сегура вагався. Градуси віскі і вечірня духота зовсім розморили його: з обличчя струмів піт, в очах двоїлося.
— Що це ви робите? — спитав він.
— Де?
— Ви ж втратите дамку й програєте.
— Ет, чорт. Я й не помітив. Певне, вже п’яний.
— Це ви п’яний?
— Так, трішки.
— Я теж сп’янів. І ви це знаєте. Ви навмисне споюєте мене. А навіщо?
— Не меліть дурниць, Сегуро. Чого б то мені вас споювати? Облишмо цю гру, і хай буде нічия.
— А дзуськи! Не бажаю. Я знаю, навіщо ви мене споюєте. Ви хочете показати мені список... тобто... ви хочете, щоб я показав вам список...
— Який список?
— Усі ви в моїх руках. Де Міллі?
— Я ж вам казав — немає.
— Сьогодні я піду до начальника поліції. Кільце замикається.
— Навколо Картера?
— Хто такий Картер? — Він посварився на Уормолда пальцем.— Навколо вас... Хоча я знаю, що ви не шпигун. Ви — дурисвіт.
— Вам краще б здрімнути, Сегуро. Тут видима нічия.
— Яка там нічия! Ось гляньте. Я б’ю вашу дамку.— Він одкоркував пляшечку з червоною етикеткою і вихилив її ДО дна.
— За дамку п’ють дві,— сказав Уормолд і подав йому пляшечку «Дансдейлзького добірного».
Сегура важко відкинувся на спинку стільця; підборіддя його тремтіло.
— Здавайтеся,— сказав він.— Я в піддавки не граю.
— І не подумаю. У мене голова ясніша. Дивіться: фук. Тепер ваш хід.
Уормолд висмоктав пляшечку «Канадського». «Треба зробити все, щоб це була остання,— подумав він.— Якщо Сегура зараз не звалиться, мені кінець. Я буду вже такий п’яний, що не зможу натиснути курка. Здається, він казав, що пістолет заряджений...»
— Нічого не вийде,— прошепотів Сегура.— Все одно вам каюк.— Він обережно потягнувся до дошки, неначе тримав у руці рідке яєчко.— Ось, бачите?— І почав знімати шашки — одну, другу, третю...
— Ану пийте, Сегуро, пийте!— З дошки одна за одною зникали найясніші особи: «Георг IV», «Королева Анна», «Гірська королева».— Ходіть, Сегуро. Чи, може, фукнути вас іще раз? Пийте.— «Бочка шістдесят дев’ять».— Іще одну. Пийте, Сегуро.— «Генерал Грант», «Старий Арджіл».— Пийте, Сегуро, пийте. От тепер я здаюся.
Та здався не він, а Сегура. Уормолд розстебнув капітанові комір і прихилив його голову до спинки стільця. Але, йдучи до дверей, і сам хитався. В кишені його лежав Сегурин пістолет.
2
У «Севіл-Білтморі» він підійшов до внутрішнього телефону і подзвонив Картерові. Очевидно, нерви у Картера були міцніші, ніж у нього. Картер провалив свою місію на Кубі, однак не від’їжджав, а залишався — чи то в ролі мисливця, чи, може, в ролі підсадної качки.
— Добрий вечір, Картере.
— А, Уормолд... Здрастуйте.— У Картеровому голосі бринів холодок ображеної гідності.
— Я хочу вибачитись перед вами, Картере. Ота безглузда історія з віскі... Певне, я був добряче п’яний. Я й зараз трохи той... Не люблю, знаєте, вибачатись.
— Гаразд, Уормолде. Ідіть спати.
— Ще й сміявся з вашого заїкання... Порядна людина так не робить.
Він раптом помітив, що наслідує Готорна. Мабуть, блюзнірство — професійна хвороба.