— А я й не зрозумів, куди ви х-хилите.
— Я скоро... скоро збагнув, що неправий. Ви були зовсім не причетні. Отой клятий метрдотель сам отруїв свого собаку. Пес був, звичайно, старий, але навіщо ж давати отруєну їжу — є й інші способи.
— Так от у чім справа! Дякую, що подзвонили, але зараз уже пізно, і я х-хочу спати.
— Найкращий друг людини...
— Про що ви г-говорите? Не розумію.
— Цезар, друг короля... а ще був грубошерстий... той, що пішов на дно. До самої смерті був біля хазяїна.
— Ви п’яні, Уормолде.
Неважко удавати з себе п’яного, коли ти справді випив... Скільки ж це він випив?.. П’яному вірять — in vino veritas[122]. П’яного і вбити легше. Цей Картер буде дурнем, коли не скористається з нагоди.
Уормолд сказав:
— А мені якраз охота трохи погуляти... по отих місцях.
— По який місцях?
— Та по тих, що ви хотіли побачити в Гавані.
— Зараз уже пізно.
— Що ви, найкращий час.— Він відчув Картерове вагання навіть по телефону і сказав: — Візьміть з собою пістолет.— Якось незручно вбивати неозброєного вбивцю, хоч Картер і так навряд чи вийде неозброєний.
— Пістолет? Навіщо?
— В таких місцях усяке трапляється.
— А чом би вам не взяти свій?
— У мене нема.
— У мене теж.
Уормолдові здалося, ніби в трубці щось клацнуло: може, то Картер звів курок. «Трапила коса на камінь»,— подумав він і усміхнувся. Та усмішка так само шкідлива в хвилину ненависті, як і в хвилину любові. Йому довелося нагадати собі мертвий погляд Гассельбахера на підлозі бару. Вони не дали бідоласі жодного шансу на порятунок, а він дає їх Картерові більше, ніж треба. Тепер він почав шкодувати, що забагато випив.
— Почекайте мене в барі,— сказав Картер.
— Тільки недовго.
— Треба ж мені одягнутись.
Уормолд радів, що в барі темно. Картер, мабуть, подзвонить своїм друзям і призначить їм побачення. Але тут, у барі, їм не вдасться заскочити його зненацька. Дверей лише двоє: одні з вулиці, другі — з готелю; позаду — щось на зразок балкончика, на який він зможе спертися рукою, щоб не тремтів пістолет. Кожному, хто зайде в бар, доведеться спочатку звикнути до темряви. Він теж коли зайшов, то не зразу міг розрізнити, скільки там відвідувачів, один чи двоє, бо парочка на канапі сиділа обійнявшись.
Він замовив віскі, але пити не став і, влаштувавшись на балкончику, пильно стежив за обома дверима. Нарешті хтось увійшов; лиця розгледіти не можна було, але по характерному жесту руки, що погладжувала кишеню з люлькою, Уормолд упізнав Картера.
— Картере!
Той підійшов.
— Ну, поїхали,— сказав Уормолд.
— Спершу х-хильніть, і я з вами за компанію.
— Я вже і так перебрав, Картере. Треба вийти на повітря. Вип’ємо потім де-небудь.
Картер сів.
— А куди ви мене повезете?
— У перший-ліпший будинок. Вони тут скрізь однакові. Десять-дванадцять дівчат на вибір. Вам усіх покажуть. Ну, ходім. Після півночі там не протовпишся.
Картер завагався.
— Треба спочатку випити. Тверезому якось незручно йти в такі місця.
— Ви кого-небудь чекаєте?
— Ні, а що?
— Нічого. Мені здалося, що ви весь час позираєте на двері.
— У мене ж тут немає знайомих. Я вам казав.
— Крім доктора Брауна.
— Так, звичайно. Але він нег-годяща компанія для такої прогулянки, правда ж?
— Ідіть, Картере, я за вами.
Картер знехотя рушив до дверей. Він явно шукав приводу затриматись.
— Заждіть, я зараз — тільки скажу кілька слів портьє. Мені мають подзвонити.
— Доктор Браун?
— Так.— Він вагався.— Недобре піти, не дочекавшись його дзвінка. Може, заждемо ще кілька х-хвилин, Уормолде?
— Скажіть портьє, що ми повернемося до першої,— якщо ви, звичайно, не схочете лишитися там до ранку.
— Краще все-таки зачекати.
— Тоді я піду без вас. Хай вам чорт, Картере! Мені здавалося, що ви й справді цікавитеся містом.
І швидко вийшов. Його машина стояла навпроти. Не обертався, але чув позаду ходу. Картерові так само не хотілось упустити Уормолда, як і йому самому — Картера.
— Який ви г-гарячий, Уормолде!
— Пробачте. Це од віскі.
— А ви зможете вести машину?
— Краще, Картере, сідайте за кермо ви.— А сам подумав: «Принаймні так він не зможе тримати руки в кишенях».— Перший поворот праворуч, потім перший ліворуч, Картере.
Вони виїхали на набережну. Вузький білий пароплав виходив з гавані: мабуть, одне з туристських суден, що курсували між Гаваною та Кінгстоном. Біля поручнів бовваніли закохані парочки, такі романтичні в місячному сяйві; оркестр награвав трохи набридлий вже фокстрот «Я міг би всю ніч танцювати».
— Мимоволі починаєш тужити за рідним домом,— сказав Картер.
— Ви маєте на увазі Нотвіч?
— Так.
— Там же нема моря.
— У дитинстві човни на річці здавалися мені такими ж великими, як і цей пароплав.
«Убивця не має права сумувати за рідним домом, він повинен бути бездушною машиною, і мені теж треба стати такою машиною»,— думав Уормолд, намацуючи в кишені хусточку, якою мав стерти відбитки пальців з пістолета. Але як же вибрати слушний момент? І де — в якому закапелку чи під’їзді? А що, коли Картер вистрілить перший?..
— Хто ваші друзі, Картере? Німці? Американці?..
— Які друзі? — перепитав Картер і цілком щиро сказав: — Я не маю друзів.
— Зовсім не маєте?
— Ні.
— Тепер — знову ліворуч, Картере, потім — праворуч. Вони повільно їхали вузенькою вуличкою, обабіч якої були двері нічних клубів. Звідкілясь ізнизу долинали звуки оркестру, наче голос Гамлетового батька або підземна музика в Александрії. Два швейцари у лівреях навперебій зазивали їх до себе. Уормолд сказав:
— Давайте станемо. Мені страшенно хочеться випити.
— Це все оті будинки?
— Ні. Туди ми поїдемо потім,— відповів Уормолд і подумав: «От якби він облишив кермо та взявся за пістолет, мені б легше було стріляти».
Картер спитав:
— А ви знаєте цей клуб?
— Ні, зате знаю мелодію.
Дивна річ: там саме грали «І твердять весь час, що я, мов той пень, дурний».
На фасаді будинку висіли кольорові фото голих дівчат, а неонові літери обіцяли «цілковите роздягання». Смугасті, мов дешева піжама, східці вели вниз, у підвал, де від сигарного диму стояла густа сиза імла, «Що ж, місце для страти непогане,— подумав Уормолд.— Та спершу треба випити».
— Ідіть уперед, Картере.
Картер вагався. Він розкрив рота, але не міг вимовити й слова. Уормолд уперше чув, щоб він так довго трудився над отим «г».
— Я г-г-гадаю...
— Що ви гадаєте?
— Та ні, нічого.
Вони сіли і замовили бренді з содовою. Від столика до столика ходила дівчина, поступово скидаючи з себе вбрання. Почала вона з рукавичок. Один з відвідувачів слухняно взяв їх, наче теку з канцелярськими паперами. Потім дівчина обернулася спиною до Картера і попросила його розстебнути корсет. Картер, густо почервонівши, довго морочився з гачками, а вона весь час повискувала від лоскотки.
— Пробачте, я ніяк не знайду, де тут...— промимрив він.
Чоловіки за сусідніми столиками похмуро стежили за Картером. Ніхто навіть не посміхнувся.
— У вас, певно, не було практики в Нотвічі. Дайте-но я...