— Та відчепіться! Чуєте?
Нарешті він здолав розстебнути корсет, і дівчина, скуйовдивши його ріденьку чуприну, помандрувала далі. Картер вийняв гребінець і розчесав волосся.
— Мені тут не подобається,— сказав він.
— Не дуже ви сміливі з жінками, Картере.
Ну хіба ж можна стріляти в людину, яка викликає сміх?
— Терпіти не можу цих тваринних розваг,— відказав Картер.
Вони піднялися сходами нагору. Картерова кишеня стовбурчилася. Звичайно, там могла бути і його нерозлучна люлька. Картер знову сів за кермо, буркочучи собі під ніс:
— Подумаєш, дивина — повії роздягаються!
— Ви небагато їй допомогли.
— Я шукав, де та змійка.
— А я просто хотів випити.
— І бренді в них нікудишнє. Певне, мішають з чимось.
— Ваше віскі було ще гірше, Картере.
Уормолд намагався розлютити себе, щоб забути, як цей бідолаха невміло порався з корсетом і густо червонів від сорому.
— Що ви сказали?
— Зупиніть машину.
— Навіщо?
— Ви ж хотіли в такий будинок. Ось він.
— Але... тут нема ні душі.
— Двері й віконниці завжди зачинені. Виходьте й подзвоніть.
— Що ви сказали про віскі?
— Нічого. Виходьте і дзвоніть.
Місце тут було нічим не гірше за отой підвал (сліпі стіни теж годилися для цієї мети): сірий фасад і темний закуток, куди ходять тільки за природною потребою. Картер повільно випростав ноги з-під керма; Уормолд пильно стежив за його незграбними рухами. «Дуель буде чесна,— переконував він себе, — адже він більше звик убивати, ніж я, і шанси у нас приблизно однакові. А я навіть не знаю, чи заряджено мій пістолет. У нього куди більше шансів на порятунок, ніж було в Гассельбахера».
Картер зволікав, тримаючись за дверцята машини.
— А може, колись іншим разом, — мовив він. — Я, знаєте, не г-г-г...
— Ви просто боїтеся, Картере.
— Я ніколи ще не х-ходив по таких місцях. І, правду кажучи, жінки мені не так уже й потрібні.
— Мабуть, не веселе у вас життя.
— Я можу обійтись і без них, — сердито сказав Картер. — У мене є важливіші справи, ніж бігати за...
— Чого ж ви ходили в такий дім?
І Картер знову вразив Уормолда щирою відповіддю:
— Я намагаюся себе розпалити... та коли треба...— Він був на краю зізнання і нарешті наваживсь: — У мене нічого не виходить. Не можу, знаєте...
— Вилазьте з машини!
«Треба кінчати, поки він мене остаточно не розчулив»,— подумав Уормолд. З кожним словом Картер перетворювався на таку ж людину, як і він сам, людину, котру можна було пожаліти й розрадити, але не вбити. Хто знає, які мотиви приховані за кожним випадком насильства?.. Він витяг з кишені Сегурин пістолет.
— Що це?
— Вилазьте!
Картер притулився до дверей будинку розпусти; на обличчі його не було страху — тільки похмуре невдоволення. Він боявся жінок, а не насильства.
— Ви помиляєтесь, — сказав він. — Це Браун дав мені віскі. Я людина маленька.
— Зараз мова не про віскі. Адже це ви вбили Гассельбахера?
І знову Картер здивував Уормолда своєю щирістю. Була в ньому якась своєрідна чесність.
— Я тільки виконував наказ, Уормолде. Я не х-х-х... — Він непомітно притиснув ліктем кнопку, і тепер десь у середині будинку дзижчав і дзижчав дзвінок, сповіщаючи мешканців про прихід відвідувача. — Я вам не ворог, Уормолде. Просто ви стали надто небезпечний, от і все. Адже ми з вами лише рядові солдати.
— Це я став небезпечний? От йолопи! Та в мене ж немає ніяких агентів, Картере.
— Х-хто вам повірить! Оті споруди в г-горах... Ми маємо копії ваших креслень.
— Так то ж деталі пилососа.
«Цікаво, хто передав їм ті копії: Лопес, Готорнів кур’єр чи хто-небудь із консульства?»
Картер простягнув руку до кишені, і Уормолд вистрілив. Картер голосно скрикнув. Потім сказав:
— Ви мало не вбили мене.— І витяг з кишені руку, в якій була розтрощена люлька. — Мій «дангіл»...[123] Ви зламали його.
— Мені бракує досвіду, — озвавсь Уормолд. Він наважився на вбивство, але вистрілити вдруге не міг. Двері за спиною Картера повільно прочинялись. Усе відбувалося, наче в пантомімі. — Ось вони про вас потурбуються. Тепер вам може знадобитися жінка.
— Ви... ви... блазень!
Так, Картер правий! Уормолд поклав пістолет на сидіння і пересів за кермо. І раптом відчув величезну полегкість. Адже він міг убити людину. А тепер довів сам собі, що в судді він не годиться: немає в нього покликання до насильства...
І тут вистрілив Картер.
Розділ шостий
1
Він сказав БеатрісІ:
— Я саме нагнувся, щоб увімкнути мотор. Це, мабуть, і врятувало мене. Звичайно, він мав право стріляти — адже то була справжня дуель. Але третій постріл лишився за мною.
— А що було потім?
— Я встиг від’їхати, доки мене занудило.
— Занудило?
— Якби мене свого часу взяли на війну, то вбивство, мабуть, не було б тепер для мене такою складною справою. Бідолашний Картер!..
— Чого це ви його жалієте?
— Він теж був людиною. Я багато дечого дізнався про нього. Він не вмів розстебнути корсета. Боявся жінок. Понад усе любив свою люльку, а в дитинстві річкові човни здавались йому океанськими пароплавами. Можливо, він був романтик. А романтик завжди боїться, що дійсність не виправдає його сподівань, адже так? Усі вони забагато чекають від життя.
— Ну, а що було далі?
— Я стер відбитки пальців з пістолета і повернувся додому. Сегура, звичайно, помітить, що двох патронів не вистачає, але навряд чи признається, що стріляли з його пістолета. Йому буде нелегко пояснити, як це трапилось. Коли я прийшов, він іще спав. Страшно навіть подумати, як йому болітиме голова. У мене вона теж гуде. Але я пригадав вашу науку, коли почав фотографувати.
— Фотографувати? Що?
— У нього був список іноземних агентів, що його складено для начальника поліції. Я сфотографував той список і поклав назад йому в кишеню. Я радий, що хоч під кінець послав їм справжнє повідомлення.
— Вам слід було почекати мене.
— Що ви! Він міг щохвилини прокинутися. Але ж і хитра штука ота мікрофотографія!
— А навіщо ж було робити мікрофотографію?
— Бо жодному кур’єрові в Кінгстоні не можна вірити. Картерові друзі, — я так і не довідався, хто вони, — роздобули копії моїх креслень. Значить, тут орудує якийсь двійник. Можливо, отой ваш контрабандист, що перевозить наркотики. Тому я зробив мікрофотографію, наклеїв її на зворотний бік марки і послав у Лондон комплект з п’ятисот англійських колоніальних марок,— тобто зробив усе, що треба.
— Треба послати телеграму, на яку саме марку ви її наклеїли.
— На яку марку?
— Не будуть же вони розглядати всі ваші п’ятсот марок, щоб помітити чорну цяточку.
— Про це я, на жаль, і не подумав.
— Ви ж пам’ятаєте ту марку?
— Я не дивився, яка вона спереду. Здається, то був Георг П’ятий — червоний, а може, й зелений.
— Ясно. А прізвища з того списку ви запам’ятали?
— Ні. Я не мав часу читати його. Мабуть, я надто дурний для таких справ, Беатрісо.