— Неправда. Самі вони дурні.
— Цікаво, хто перший дасть про себе знати. Доктор Браун чи Сегура?..
Та виявилось, що ні той, ні другий.
2
Наступного дня, рівно о п’ятій, до Уормолдової крамниці раптом з’явився чванливий чиновник з консульства. Обурено поглядаючи на пилососи, він сповістив Уормолда, що його негайно хоче бачити посол.
— А може, завтра вранці? — Уормолд саме складав останнє повідомлення: про смерть Картера і про свою відставку.
— Ні, не можна. Посол дзвонив із дому. Вам треба їхати зараз же.
— Я ж не його підлеглий, — сказав Уормолд.
— Хіба?
Уормолд знову поїхав у Ведадо, де серед густої зелені біліли особняки багатіїв. Здається, стільки часу минуло відтоді, як він був тут, коли приїздив до професора Санчеса! А ось і його ворота. Які чвари точаться тепер за стінами цього лялькового будинку?
Йому здалося, що у посла чекали на нього з побоюванням, бо заздалегідь звільнили вестибюль і сходи від сторонніх. На першому поверсі якась жінка швидко метнулась до дверей і сховалася за ними — певне, послова дружина. Двоє дітлахів боязко визирнули з-за поручнів на другому поверсі й одразу втекли, лунко цокаючи підборами по кахлях. Лакей провів Уормолда до вітальні й тихо причиняв двері. За високими вікнами був зелений газон, облямований стрункими субтропічними деревами. Навіть там хтось кинувся навтіки, помітивши його у вікні.
Кімната була типовою посольською вітальнею: громіздкі спадкові меблі, численні дрібнички, набуті під час служби в різних країнах. Уормолдові здавалося, що він бачить тут сліди років, прожитих у Тегерані (незвичайної форми люльки, художня кераміка), в Афінах (кілька ікон), а от африканська маска його дещо здивувала: звідки вона — чи не з Монровії?
Увійшов посол, високий, бундючний чоловік, судячи з краватки — колишній гвардієць; певне, саме таким хотів би бути Готорн. Він сказав:
— Сідайте, Уормолде. Курите?
— Ні, сер, дякую.
— Візьміть оцей стілець, вія зручніший... Ну що ж, будемо говорити одверто, Уормолде. Вам загрожують неприємності.
— Еге ж.
— Я, звичайно, нічого не знаю про те, що ви тут робите.
— Продаю пилососи, сер.
Посол глянув на нього з неприхованою огидою.
— Пилососи? Мова зовсім не про те. — Він одвів очі й подивився на перську люльку, потім на грецьку ікону і, нарешті, на ліберійську маску. То були для нього сторінки життя, що нагадували тільки про щасливі дні. — Вчора до мене приходив капітан Сегура. Завважте: мені невідомо, звідки поліція добула таку інформацію, це зовсім не моя справа, але він повідомив, що ви надсилали в Лондон фальшиві дані з метою дезінформації. Я не знаю, кому ви їх надсилали, — це теж не моя справа. Сегура твердить, що ви отримували гроші, посилаючись на джерела інформації, яких насправді не існувало. Я вважав своїм обов’язком негайно повідомити про це Форін офіс. Очевидно, ви одержите наказ повернутися додому і дати звіт. Кому — мені невідомо, це мене анітрохи не обходить... — Він замовк.
— Я вас слухаю, сер,— сказав Уормолд.
— Із слів капітана Сегури я зрозумів, що ви завдаєте тут чимало клопоту. Якщо ви відмовитесь повернутися в Англію, місцеві власті серйозно візьмуться до вас, і я за даних обставин нічим не зможу вам допомогти. Абсолютно нічим. Капітан Сегура навіть підозрює, що ви підробили якийсь документ і нібито заявили, що взяли його у нього. Все це досить прикро для мене, Уормолде. Я навіть висловити не можу, як це прикро. Законними джерелами інформації за кордоном є посольства. Для цього існують аташе. А ваша таємна розвідка завдає послам самих прикростей.
— Ваша правда, сер.
— Не знаю, чи вам відомо — ми приховали це від преси, — позавчора вночі тут убито одного англійця. Капітан Сегура натякав, ніби той мав якісь стосунки з вами.
— Я бачив його тільки раз: на бенкеті, сер.
— Вам слід повернутися в Англію, Уормолде, причому першим же літаком, — що скоріше, то краще для мене,— і обміркувати все з вашими... тими... як їх там...
— Так, сер.
З
Літак Гавана — Амстердам через Монреаль мав вилетіти о пів на четверту ранку. Уормолд обрав цей маршрут, щоб не летіти через Кінгстон, де на нього могла чекати зустріч з Готорном. Пославши останню радіограму, він згорнув справи. Руді з своєю валізою вирушив на Ямайку. Шифри спалили з допомогою целулоїдних прокладок. Беатріса їхала разом з Руді. Лопеса залишили стерегти пилососи. Своє власне майно Уормолд спакував у скриню, щоб відіслати пароплавом. Коняку продали капітанові Сегурі.
Беатріса допомагала йому лаштуватися. Останньою в скриню поклала статуетку святої Серафіни.
— Міллі, певне, дуже засмучена,— мовила Беатріса.
— Вона тримається напрочуд мужньо. Каже, що в Англії бог буде так само близько, як і на Кубі.
У кімнаті лишилася купа непотрібного мотлоху, який теж вирішили спалити, хоч там і не було нічого таємного.
— Господи, скільки у вас її фотографій! І ви їх досі зберігали?
— Мені здавалося, що розірвати фото — це однаково, що вбити людину. Тепер я думаю інакше.
— А що в цій червоній коробочці?
— Колись вона подарувала мені запонки. Їх украли, а коробочку я зберігав. Не знаю чому. Правду кажучи, я навіть радий, що все це можна викинути.
— Кінець життя.
— Двох життів.
— А це що?
— Давня програмка.
— Не зовсім. «Тропікана». Можна, я візьму її собі?
— Вам ще рано збирати реліквії. Надто багато їх назбирується протягом життя. А потім через них і жити ніде.
— І все-таки я візьму її. То був чудовий вечір.
Міллі й Уормолд проводжали її до літака. Руді непомітно залишив їх і подався слідом за носильником, який потяг його величезну валізу. День був душний, і всі навколо пили «дайкірі». Після сватання капітана Сегури дуенья Міллі кудись зникла, але й дівчинка, яку Уормолд сподівався знову побачити, дівчинка, яка підпалила Томаса Ерла Паркмена-молодшого, більше не повернулася. Здавалося, Міллі одразу переросла обидві крайності своєї вдачі. От і тепер вона тактовно, зовсім як доросла, сказала:
— Піду куплю Беатрісі журналів на дорогу,— і, одійшовши до кіоска, обернулася до них спиною.
— Пробачте мені, — мовив Уормолд. — Я скажу їм, що ви нічого не знали. Цікаво, куди вас тепер закинуть?
— Та, певно, в Перську затоку. В Басру.
— А чому саме в Перську затоку?
— То в них щось на зразок чистилища. Спокутування гріхів потом і слізьми. А ваша фірма має відділення в Басрі?
— Боюся, що тепер фірма відмовиться од моїх послуг.
— Що ж ви будете робити?
— Спасибі горопасі Раулю — тепер у мене вистачить заощаджень, щоб послати Міллі на рік до Швейцарії. А потім — не знаю.
— Ви могли б відкрити кіоск сувенірів... Господи, які осоружні ці проводи! Ідіть додому, не треба чекати відльоту.
— Коли ж я вас знову побачу?
— Я постараюся не поїхати в Басру. Можливо, пощастить залишитися в друкарському бюро, з Анжелікою, Етель та міс Дженкінсон. Якщо випадатимуть дні, коли кінчатиму роботу о шостій, ми зможемо зустрічатися в ресторанчику на розі і ходити в кіно. Яке безбарвне життя, правда? Щось на зразок ЮНЕСКО чи конференції діячів культури. Тут нам з вами жилося веселіше.
— Еге ж.
— А тепер — ідіть.
Він підійшов до кіоска, де стояла Міллі.
— Їдьмо, донечко.