— А Беатріса? Я ж не віддала їй журнали.
— Вони їй не потрібні.
— Я навіть не попрощалася з нею.
— Вже пізно. Побачитесь у Лондоні. Можливо...
4
Здавалося, весь час, що лишався до від’їзду з Гавани, їм судилося згаяти в аеропортах. На цей раз відлітав голландський лайнер. Була третя година ранку, і в небі мерехтіли рожеві спалахи реклами та сигнальних вогнів, На проводи прийшов капітан Сегура. Хоч як він старався надати своїй місії приватного характеру, все-таки де трохи скидалося на вислання.
— Ви самі змусили мене до цього, — докірливо сказав Сегура.
— У вас методи більш людяні, ніж у Картера чи доктора Брауна. До речі, що ви збираєтеся робити з Брауном?
— Він вважає за потрібне повернутися до Швейцарії, щоб уладнати якісь справи з фірмою точних інструментів.
— А насправді куди їде?
— Не знаю. Можливо, в Бонн чи Вашінгтон. А може, ще кудись. Мені це невідомо. У всякому разі, вони, мабуть, задоволені вашими кресленнями.
— Моїми кресленнями?
— Так, кресленнями військових об’єктів у горах Орієнте. А доктор Браун відзначився й тим, що провалив небезпечного агента.
— Цебто мене?
Еге ж. Без вас двох на Кубі стане трохи спокійніше, а от з Міллі мені дуже шкода розлучатися.
— Міллі нізащо не вийшла б за вас, Сегуро. Їй не до вподоби портсигари з людської шкіри.
— А ви знаєте, чия то шкіра?
— Ні, не знаю.
— Одного поліцейського, що закатував мого батька... Батько був бідняк і належав до тих, кого можна катувати.
Підійшла Міллі з оберемком журналів. Було вже чверть на четверту, і небо над злітною доріжкою трохи посвітлішало — займався сірий світанок. Пілоти рушили до літака, за ними йшла стюардеса. Уормолд одразу впізнав їх: то вони кілька тижнів тому сиділи за столиком Беатріси в «Тропікані». По радіо оголосили про відліт лайнера номер 396 на Монреаль і Амстердам.
— Візьміть на згадку,— мовив Сегура.
Він подав їм два маленьких пакуночки. Вони розгорнули їх, коли літак робив останнє коло над Гаваною. Ланцюжок вогнів на набережній зник за обрієм; минуле лишилося позаду, за сизим серпанком моря. В пакунку, призначеному для Уормолда, була малесенька пляшечка віскі «Генерал Грант» і куля, випущена з поліційного пістолета. У Міллі — маленька срібна підківка з її монограмою.
— А навіщо куля? — спитала Міллі.
— Це жарт, причому не дуже дотепний. І все-таки він був непогана людина,— сказав Уормолд.
— Але зовсім не годився в чоловіки,— озвалася доросла Міллі.
Епілог в Лондоні
1
Коли Уормолд назвав своє ім’я, на нього подивилися з неприхованою цікавістю. Опинившись у ліфті, він здивувався, що його везуть не вгору, а вниз. І от він сидить у підземному коридорі й не спускає очей з червоної лампочки над дверима: його попередили, що зайти можна лише тоді, коли спалахне зелене світло. Якісь люди, не звертаючи уваги на лампочку, входили й виходили з дверей — хто з паперами в руках, хто з портфелем під пахвою; один був в уніформі полковника. На Уормолда ніхто не дивився, його присутність неначе бентежила всіх. Від нього одвертались, як від бридкого каліки. Та причина була, звичайно, не в його нозі.
У коридорі з боку ліфта з’явився Готорн. Весь він був якийсь зім’ятий, неначе спав не роздягаючись,— мабуть, прилетів нічним літаком з Ямайки. Він теж обминув би Уормолда, але той гукнув:
— Хелло, Г’оторне!
— А, це ви, Уормолде.
— Беатріса добре долетіла?
— Ну, натурально.
— А де вона, Г’оторне?
— І гадки не маю.
— Що тут діється? Схоже на трибунал.
— А це і є трибунал,— холодно кинув Готорн і зайшов у кабінет з лампочкою над дверима.
Годинник показував 11.25. Уормолда викликали на одинадцяту.
Він думав, чи зможуть вони що-небудь йому заподіяти, крім того, що звільнять,— а це вони вже, мабуть, і так зробили. Очевидно, зараз там вирішують його долю. Навряд чи до нього зможуть застосувати закон про розголошення військових таємниць. Він же вигадував таємниці, а не розголошував їх. Звичайно, вони можуть перешкодити йому влаштуватися десь за кордоном, а знайти роботу в Англії у його віці буде нелегко. Зате він не поверне їм грошей. Ті гроші — для Міллі. Хіба ж він не відробив їх, ставши мішенню для Картера — для його отрути і кулі?
За двадцять п’ять хвилин до одинадцятої полковник вийшов з кабінету і попростував до ліфта; він був видимо розлючений. «Оце мій суддя-вішатель»,— подумав Уормолд. Потім у дверях з’явився якийсь чоловік у грубошерстому піджаку, з запалими блакитними очима. Не треба було й уніформи, щоб впізнати в ньому моряка. Він ненароком зирнув на Уормолда й одразу відвів очі, як людина з незаплямованим сумлінням. «Зачекайте, полковнику!» — гукнув він і перевальцем подався по коридору, наче по палубі в негоду. За ним вийшов Готорн, розмовляючи з якимось зовсім зеленим юнаком, і раптом Уормолдові перехопило дух: над дверима горіла зелена лампочка, а поруч нього стояла Беатріса.
— Вас кличуть туди.
— А який присуд?
— Зараз ніколи розмовляти. Де ви зупинилися?
Він назвав свій готель.
— Я прийду о шостій. Якщо зможу...
— Мене розстріляють на світанку?
— Не бійтеся. Ну, заходьте. Він не любить чекати.
— А що буде з вами?
— Джакарта,— сказала Беатріса.
— Що це таке?
— Край світу. Ще далі, ніж Басра. Ідіть же нарешті.
У кабінеті за столом сидів чоловік з чорним моноклем.
— Сідайте, Уормолде,— сказав він.
— Та, мабуть, краще я постою.
— Це якась цитата, правда ж?
— Цитата?
— Я певен, що колись чув ці слова в аматорській виставі. Звичайно, дуже давно.
Уормолд сів.
— Ви не маєте права посилати її в Джакарту, — заявив він.
— Кого «її»?
— Беатрісу.
— А хто це така? А, ваша секретарка!.. Терпіти не можу, коли їх кличуть на ймення. Зверніться до міс Дженкінсон. Хвалити бога, секретаріатом орудує вона, а не я.
— Беатріса ні в чому не винна.
— Не винна? Слухайте, Уормолде. Ми ухвалили ліквідувати вашу явку, і тепер постає питання: що робити з вами?
«Ну, починається!» — подумав Уормолд. Судячи з виразу обличчя отого полковника, що був одним із суддів, йому будуть непереливки. Шеф вийняв монокль, і Уормолд з подивом побачив його блакитне, як у немовляти, око.
Шеф сказав:
— Ми вважаємо, що за даних обставин для вас буде найкраще лишитися в Англії на інструктивній роботі. Скажімо, читати лекції про організацію явок за кордоном... Ну, і таке інше.— Здавалося, він проковтнув щось дуже гірке.— Звичайно, як у нас це заведено, коли людина залишає закордонну роботу, ми представимо вас до нагороди. Зважаючи на те, що ви працювали зовсім недовго, вам, як видно, доведеться задовольнитись орденом Британської імперії третього ступеня.
2
Вони чемно привіталися серед брудно-зеленого лабіринту стільців у холлі дешевенького готелю «Пенденніс», десь поблизу Гауер-стріт.