— Навряд чи я зможу почастувати вас чарчиною,— сказав Уормолд.— Це готель товариства тверезості.
— Як же ви сюди потрапили?
— Я бував тут у дитинстві з батьками. Тверезість мене тоді не лякала. Беатрісо, що сталося? Невже вони подуріли?
— Так, подуріли від люті на нас обох. Вони вважають, що я мала одразу викрити вас. Шеф скликав цілу нараду. Там були всі його офіцери зв’язку — з військового міністерства, з адміралтейства, з штабу повітряного флоту. Вони розклали перед собою всі ваші повідомлення і обговорювали їх одне за одним. Проникнення комуністів до уряду їх мало тривожило: послати спростування у Форін офіс — от і все. Те ж саме з вашими економічними звітами: усі погодилися, що їх слід дезавуїрувати. Адже це стосується лише Торгової палати. Все йшло гаразд, поки не взялися до військових справ. Там було повідомлення про заворушення на флоті і ще одне — про заправочні бази для підводних човнів. Тут капітан заявив: «У цьому є якась частка правди». Тоді я кажу: «Та ви погляньте на джерело інформації! Його ж немає в природі».— «Але ж тоді ми всі пошиємось у дурні,— не вгавав капітан.— Морська розвідка збожеволіє з радості!» Та все це були дрібниці проти того, що почалося потім, коли дійшла до споруд у горах Орієнте.
— Невже вони взяли на віру оті мої креслення?
— Отут вони й накинулися на бідолашного Генрі.
— Та не звіть ви його Генрі!
— По-перше, він приховав од них, що ви торгуєте пилососами, і весь час видавав вас за великого комерсанта. Однак цього звинувачення шеф не підтримав. Він чомусь ніби збентежився, а Генрі... цебто Готорн... показав ваше досьє, де все було записано правильно. Звичайно, ця тека ніколи не виходила за межі відділу міс Дженкінсон. Потім Готорна картали за те, що він одразу не розпізнав деталей пилососа на тих кресленнях. Він заявив, ніби знав про це з самого початку, але вважав, що принцип побудови пилососа цілком могли застосувати при створенні нової зброї. Тут усі вони зажадали вашої крові. Всі, крім шефа. Часом мені здавалося, що він добре розуміє весь комізм становища. Потім він рішуче мовив: «Усе дуже просто: треба сповістити військове міністерство, адміралтейство і штаб повітряного флоту, що всі повідомлення з Гавани за останні півроку абсолютно ненадійні».
— Але ж, Беатрісо, він запропонував мені роботу!
— В цьому нема нічого дивного. Перший капітулював капітан. Мабуть, на морі звикли дивитися вперед. Він заявив, що в такому разі репутація таємної розвідки в адміралтействі остаточно загине. Потім підвівся полковник. «Якщо я доповім про це військовому міністерству, нам каюк». Становище здавалося безвихідним, та раптом шеф запропонував новий план. Найпростіше, сказав він, розіслати ще одне повідомлення п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять, у якому сповістити, що оті споруди не виправдали себе і їх демонтовано. Але що ж робити з вами? Шеф вважав, що ви набули цінного досвіду, який слід використати в інтересах таємної розвідки, а не розголошувати в пресі. Останнім часом і так з’являється надто багато мемуарів колишніх розвідників та резидентів. Хтось заїкнувся відносно закону про збереження військових таємниць, але шеф відказав, що його навряд чи можна вжити до вас. Бачили б ви, як вони лютували, коли жертва вислизнула з їхніх рук! А відтак усією зграєю накинулись, на мене, та я не з тих, що дозволяють себе допитувати. От я й виклала їм усе, що думала.
— Ну-ну, то що ж ви їм сказали?
— Сказала, що якби й знала правду, то не стала б вам заважати. Сказала, що ви діяли в ім’я чогось важливішого, ніж чиїсь там ідеї глобальної війни, якої, можливо, ніколи й не буде. Тут отой кретин в уніформі полковника бовкнув щось про «нашу батьківщину». А я йому кажу: «Цікаво, що ви розумієте під батьківщиною? Прапор, вигаданий невідомо ким двісті років тому? Єпіскопський суд, який розглядає справи про розлучення, чи палату громад, де всі галасують, мов навіжені? Чи, може, конгрес тред-юніонів, правління залізниць, кооперацію? Можливо, ви думаєте,— якщо ви взагалі здатні думати,— що ваша батьківщина — це ваш полк, ну, а в нас немає ніякого полку, ні в нього, ні в мене». Вони пробували мене зупинити, та де там! «Ах, пробачте,— кажу,— я й забула. Для вас існує дещо більше за батьківщину. Це всі оті ваші Ліги Націй, Атлантичні пакти, НАТО, СЕАТО. А для нас вони значать не більше за всяку іншу абревіатуру. Через те ми й не віримо вам, коли ви галасуєте про мир, свободу і справедливість. Де там та свобода! Ви дбаєте лише про власну кар’єру!» Я сказала їм, що співчуваю тим французьким офіцерам, які в 1,940 році, забувши про кар’єру, рятували свої сім’ї. Батьківщина — це насамперед твоя сім’я, а не якась там парламентська система.
— Господи, невже ви все це сказали?
— Так. Я виголосила цілу промову.
— І вірили в те, що говорили?
— Ну, не в усе. Через них у нас лишилося мало в що вірити. Ми сумніваємося навіть у власному безвір’ї. Ні в що більше, ніж сім’я, ні в що абстрактніше, ніж людина, вірити я не можу.
— Кожна людина?
Нічого не відповівши, Беатріса швидко пішла геть, і він зрозумів, що вона от-от заплаче. Років з десять тому Уормолд побіг би за нею, та з віком до людини приходить розсудлива обережність. Він стежив, як вона пробирається між брудно-зеленими стільцями, і думав: «„Любий“ — то вона сказала просто так; між нами цілих чотирнадцять років, а ще є Міллі... Ні, не можна робити нічого такого, що здатне прикро вразити дитину, не можна підривати віри, якої сам не поділяєш».
Уормолд наздогнав Беатрісу аж біля дверей. Він сказав:
— Я розшукав Джакарту в усіх довідниках. Вам не можна їхати туди. Це жахливе місце.
— У мене немає вибору. Я вже просила, щоб мене залишили в секретаріаті.
— А ви хочете там залишитися?
— Ми могли б інколи зустрічатись у ресторанчику, ходити в кіно.
— «Яке безбарвне життя»,— ви ж самі так казали.
— Зате в ньому були б ви.
— Беатрісо, я ж на чотирнадцять років старший од вас.
— Яке це, в біса, має значення? Я знаю, що вас турбує насправді. Не вік, а Міллі.
— Пора їй зрозуміти, що її батько — теж людина.
— Вона якось казала мені, що не можна вас любити.
— Доведеться їй змиритися з цим. Я не можу обмежувати свою любов правилами вуличного руху.
— Вам буде нелегко їй сказати.
— Можливо, через декілька років і жити зі мною буде нелегко.
Вона відповіла:
— Любий, не треба про це тривожитися. Вдруге вас ніхто не кине.
Вони саме цілувались, коли в холл зайшла Міллі, несучи велику корзину якоїсь бабусі, що з’явилася слідом за нею. Вигляд у Міллі був навдивовижу праведний — певне, вона вирішила присвятити себе добрим діянням. Стара перша помітила Уормолда з Беатрісою і схопила Міллі за руку.
— Ходімо звідси, дитинко, — мовила вона. — Знайшли собі місце — у всіх перед очима!
— Не турбуйтеся,— сказала Міллі,— то мій татусь.
Почувши її голос, вони відсунулись одне від одного.
— А це ваша мама?
— Ні, його секретарка.
— Віддайте мою корзину! — обурено вигукнула стара.
— Ага,— мовила Беатріса.— Значить, отак.
Уормолд сказав:
— Ти вже пробач мені, Міллі.
— Дарма,— відказала Міллі.— Пора вже бабусі трохи спізнати життя.
— Мова не про неї. Я знаю, ти скажеш, що це не справжній шлюб...
— Я рада, що ти женишся. В Гавані я думала, що у вас просто роман. Воно, звісно, майже те саме, бо ви обоє вже одружені, та все ж так якось пристойніше. Татку, ти не знаєш, де тут манеж?
— Здається, в Найтсбріджі, та зараз він зачинений.
— Я тільки хочу розвідати туди дорогу.
— А ти не проти, Міллі?
— Чому ж. Поганам дозволено майже все. А ви ж погани. Щасливі! Ну, я іду. Повернуся до обіду.