Цей роман був написаний ще в 30-х роках. Звичайно, вже й тоді явища, про які в ньому йдеться, були досить характерними для політичного життя країн капіталу, але в наші дні, коли метод політичного вбивства набрав такого поширення, наприклад, у Сполучених Штатах (країні, яка завжди так вихвалялася своєю толерантністю), твір Г. Гріна «Найманий вбивця» набув нової сили, про яку письменник, пишучи його, може, й не думав. Згадаймо, як розправились темні сили великого бізнесу, які й є справжніми вбивцями президента Джона Кеннеді, його брата Роберта, керівника прогресивного негритянського руху, в США Мартіна Лютера Кінга, з пішаками-виконавцями своїх злочинних доручень — Лі Харві Освальдом, Рубі, Сірханом та іншими вбивцями, в руки яких було вкладено смертоносну зброю.
Пекучим проблемам часу велике місце відведено також в «Таємному агенті» та «Відомстві страху». У першому творі йдеться про боротьбу агентів іспанського республіканського уряду і франкістських терористів в Англії за вугілля, яке було конче потрібне обом сторонам в роки громадянської війни. Другий роман розповідає про німецько-фашистську «п’яту колону», яка підступно діяла в Англії під час другої світової війни. В обох творах багато розпливчастих абстрактно-гуманістичних ідей. В них немає чіткого вирішення поставлених автором проблем. Проте в них відчувається грізний подих часу і авторські симпатії безперечно на боці прогресивних сил. Грін відверто обвинувачує кривавих диктаторів Франко і Гітлера та їх поплічників, суворо засуджує фашизм.
Уже в перших своїх творах, хоч би до якого жанру він їх відносив, письменник змальовує темний і жорстокий світ, сповнений страждань і злочинів. У ньому поневіряються люди, які знаходяться на самому суспільному дні, безмежно самотні, розгублені, піддані впливу руйнівних сил капіталістичної дійсності. Грін співчуває тим своїм героям, яких пихаті буржуа таврують як грішників і злочинців. Навіть у своєму падінні вони виявляються кращими, благороднішими, вищими за «добропорядних» власників. У душах цих суспільних відщепенців може спалахнути іскра людяності, вони здатні на доброту і сердечне тепло — якості, котрих даремно було б шукати в імперіалістичних політиків і ділків, міністрів і офіцерів розвідки, лицемірних священиків і пихатих багатіїв.
Однак у романах Гріна 20—30-х років світ і людина поставали у надто темних барвах. Найчастіше письменник приводив своїх героїв до трагічного кінця, і загибель цих нещасних людей зображувалась як єдина форма порятунку від зла, жахливого, безглуздого, непереборного. Таке освітлення дійсності і розуміння її конфліктів обмежувало реалізм Гріна, давало підстави зараховувати його до письменників-декадентів. Лише поступово, складним шляхом часткового подолання суперечностей у власному світогляді Грін приходить до своїх найвизначніших книг поглибленої правди.
Колись він написав такі рядки: «У кожного письменника є момент кристалізації, коли ясно визначається його провідна тема, коли його внутрішній світ стає зрозумілим навіть для найменш чутливого читача». Можливо, що таким суттєвим моментом кристалізації, якимсь кроком до визначення провідних тем творчості письменника стала його подорож до Африки у 30-х роках. Принаймні одну, вельми важливу тему, антиколоніалістську, ця подорож визначила дуже чітко.
Ще в юнацькі роки Грін мріяв про далекі мандрівки. Ставши письменником, він здійснив дуже багато подорожей, побував у різних частинах світу, у багатьох країнах. Кожна з таких подорожей лишила глибокий слід у свідомості художника, дала йому можливість із знанням дійсності, реалістично і правдиво писати про африканську республіку Ліберію і Південний В’єтнам, Кубу або Гаїті. Наслідком першої подорожі до Африки була цікава і важлива для творчості Гріна книга, своєрідний щоденник під назвою «Подорож без карти» (1936), в якій він розповідає про свій шлях через ліси Ліберії. Читаючи цю книгу, начебто бачиш очима спостережливого і сумлінного письменника, художника тверезого і поетичного, світ тубільного населення цієї єдиної на чорному континенті країни, яка в 30-х роках мала державну самостійність (всі інші були колоніями чи підмандатними територіями, де неподільно панували великі капіталістичні держави).
Вже з перших сторінок автор висловлює своє ставлення до несправедливості і жорстокості капіталістичної цивілізації: «Сьогодні наш світ якось особливо жадібний до будь-якої жорстокості. Чи не потяг до далекого минулого — те задоволення, з яким люди читають гангстерські романи й знайомляться з героями, що ухитрилися спростити свій духовний світ до рівня безмозкої істоти. Мені, звичайно, зовсім не хотілося б повернутися назад до цього рівня, та коли бачиш, яку біду, яку загрозу людському роду принесли століття посиленої праці мозку,— тягне зазирнути в минуле і встановити, де ж ми збилися зі шляху».
У злиденних селищах чорних тубільців Ліберії Грін зустрівся з людьми, які живуть в майже незайманій первісній простоті. І саме там письменник знайшов найкращі, найсправжніші людські якості: «Я згадую, як вештався по селищу, прислухаючись до сміху і музики, що звучали біля невеличких, але яскравих багать, і думав: виявляється, моя подорож все ж таки себе виправдала, вона знову пробудила в мені віру у благородство людської натури. Ах, якби можна було скинути з себе все і повернутися до такої простоти, душевності, безпосередності почуттів, не спотвореної розумом, і розпочати все з самого початку...» Але письменник не ідеалізує побут тубільців, він бачить страшні хвороби, які зводять у могилу десятки й сотні людей, антисанітарію, темряву і забобони, невміння боротися з наступом дешевої, грубої західної цивілізації, яка розкладає первісну простоту і чесність, легко прищеплюючи африканцям свої огидні звичаї. Особливо вразливий письменник на соціальні контрасти, які існують і в цій республіці.
Згадуючи про те, що він бачив у колоніальних містах, наприклад, у Дакарі чи Фрітауні, письменник переконується, що «все, що було потворного у Фрітауні, належало Європі... Все, що тут було красивого, належало Африці...» Він бачить, що навіть ті з тубільців, які одержали сяку-таку освіту, вважаються в колоніях все одно людьми другого сорту. «Дехто з них носив мундир, посідав офіційну посаду, відвідував прийоми у губернаторському палаці, мав право голосу; і все-таки вони щохвилини усвідомлювали, що за ними з усмішкою і почуттям власної переваги слідкують безсердечні очі білої людини (ах, цей презирливий сміх у тебе за спиною)».
Справжні хазяї чорного континенту — це іноземні капіталісти, які живуть далеко від пекучого сонця та вологих хащ Африки і втішаються життям на мільйони, які здобувають для них місцеві жителі з багатих африканських надр. Ті білі, які виконують волю грошових магнатів, ненавидять чорне населення африканських країн, зневажливо ставляться до тубільців, не вірять їм, приписуючи неграм свої власні хиби і вади. Кожний з численних представників білої адміністрації, обманюючи і безжально експлуатуючи місцеве населення, мріє якомога швидше нажити великі гроші і повернутися додому до холодних коктейлів, крохмальних сорочок, затишку, комфорту.
Надзвичайно точними виявляються тепер спостереження Гріна над тим, як американські фірми здійснюють поступове економічне поневолення таких африканських країн, як Ліберія. Як вони витісняють уже дещо старомодні старі колоніалістські країни, як от Англія або Франція, і динамічно просуваються на африканському плацдармі. Як вони не лише приносять сюди свою передову техніку грабіжництва, але й насаджують свої форми «демократії» і політичної боротьби, використовуючи для цього навіть синів самої Африки, чиї предки колись були вивезені работорговцями. Тепер онуки рабів повернулися назад, розбещені американським способом життя. Яскраву постать такого африканця ново! формації змальовує Грін у розділі, присвяченому полковнику Девісу — авантюристу і злочинцю.