Звичайно, і серед білих Грін знаходить людей безкорисливих, насамперед лікарів, які, маючи для цього наймізерніші можливості, намагаються допомагати місцевому населенню боротися з жахливими епідеміями. Але таких подвижників одиниці. Та що вони можуть зробити, самотні донкіхоти в океані хвороб і злиднів! Серед національних політичних діячів Ліберії є щирі й віддані справі негритянського народу люди. Та їм дуже важко провести у життя якісь позитивні плани всупереч протидії демагогів і політиканів американської виучки.
Було б наївно закликати африканське населення відмовитись від прогресу, залишитись на тому примітивному рівні, на якому воно жило тисячоліттями. Хід історії невпинний. Грехем Грін не виступає проти прогресу взагалі. Він засуджує лише ті огидні форми «цивілізації», які несе з собою буржуазний прогрес, колоніалізм. Грін ще не може дати відповідь, як зберегти те прекрасне, не спотворене людяне, що живе в душі Африки, її оригінальну культуру, вироблені тисячоліттями трудові звички, рідну мову, але він гнівно і різко виступає проти колоніалізму, проти капіталістичного насильства.
Роздуми, які лягли в основу першої книги Гріна про Африку, як і певні риси особистості самого оповідача, допомагають нам ясніше зрозуміти, як прийшов письменник до однієї з найкращих своїх книг — роману «Тихий американець». Цей твір з кожним роком набуває більшої цінності. Справедливість думок, висловлених автором, влучність спостережень, ним зроблених, переконливо підтвердила в останні часи сама дійсність.
Для Грехема Гріна — ворога колоніалізму, який добре вивчив ще в Африці його нелюдське обличчя і підступні методи, було природним зацікавитись подіями, які відбувалися на землі В’єтнаму, де французькі колонізатори намагалися всіма засобами зберегти своє колоніальне панування. «Зовсім не випадково я вирушив у Індокитай. Я поїхав туди тому, що там точилася війна, і протягом чотирьох років жив там кожної зими, щоб бачити все своїми очима. З усього цього і виник роман»,— вказував Грін в одному інтерв’ю.
Роман «Тихий американець» розповідає про події, які відбувалися у В’єтнамі в той час, коли французькі колонізатори вже усвідомили свою неминучу поразку у війні проти народу, що бореться за свою свободу і незалежність. І все ж таки вони робили відчайдушні спроби знайти серед в’єтнамців сили, на які можна було б покластися, привертали на свій бік заможні європеїзовані верстви населення, національну буржуазію. Французька армія проводила жорстокі акції по приборканню місцевого населення, авіація бомбила мирні села. Але ні політичні інтриги, ні терор уже не могли врятувати справи колонізаторів.
За ходом подій у В’єтнамі з напруженою увагою стежив увесь світ. На різних міжнародних форумах Радянський Союз твердо і послідовно підтримував визвольну боротьбу народів Індокитайського півострова. В ці ж самі дні американські неоколонізатори гарячково шукали способів створення у В’єтнамі ситуацій для втручання у внутрішні справи країни. Вони вербували продажних політичних діячів місцевого походження, спираючись на яких США могли б надати офіціального і законного вигляду цьому втручанню, спритно зайняти місце французьких колонізаторів.
Ми знаємо, до чого призвела ця підступна політика американського колоніалізму. Тисячі знищених сіл і міст, зруйнованих домівок, спалені напалмом ліси, діти, що простягають руки до вбитих матерів, мертві тіла замучених катами патріотів, розстріляні, розірвані бомбами, знищені вогнем мирні жителі — ось страшні наслідки американської війни на землі багатостраждального В’єтнаму. Увесь світ знає назву в’єтнамського села Сонгмі. Ця назва вписана тепер палаючими літерами поруч із назвами Хатині, Лідіце, Орадура та сотень інших місць, де жили і були вбиті німецькими фашистами мирні радянські, чеські, французькі діти, жінки, безпомічні старі. Ми дізналися про імена катів, що діяли у багатьох Сонгмі на в’єтнамській землі. Ми знаємо ці імена молодих американців, які нещодавно бавились іграшками, ходили до школи, їли приготовані мамою млинці із кленовим сиропом, а потім, діставши зброю, стріляли наосліп, не рахуючись ні з чим. Знищували усе живе в якомусь істеричному припадку ненависті, як божевільні автомати для вбивства.
«Тихий американець» Грехема Гріна допомагає нам у якійсь мірі зрозуміти внутрішню сутність молодого імперіаліста американського зразка. Образ одного з двох головних героїв роману Олдена Пайла, прізвисько якого не тільки дало назву романові, а й стало назвою прозивною, велика і безумовна вдача письменника. З незрівнянною силою реалістичного узагальнення авторові вдалося створити цю постать, живу і страшну своєю звичайністю, буденністю і, що головне, типовістю для американського способу життя і способу мислення.
Різні причини привели до Сайгона англійця Томаса Фаулера і американки Пайла. Обидва, на перший погляд, не зв’язані з подіями у В’єтнамі безпосередньо і тісно. Фаулер — журналіст, кореспондент англійської газети, утік по суті до В’єтнаму, рятуючись від порожнечі свого життя, від сімейної драми, від усього, що оточувало його на батьківщині. Він зневірився в усіх життєвих вартостях, ніщо по-справжньому його не цікавить і не хвилює, до більшості людських почуттів і вчинків він ставиться з цинічною байдужістю або запереченням. Фаулер забувається лише, коли п’є. А п’є він багато. До того ж він ще й наркоман. І ця страшна вада допомагає йому виключитись із набридлого життя, забути про свій біль. Здається, що перед нами цілком негативний герой. Може, лише те, що він здатний відчувати душевний біль, свідчить про щось живе, що ховається в ньому під попелом розчарування. У людини по-справжньому байдужої душа не болить. Їй нічого не треба забувати, вона цілком задоволена з себе.
Пайл — американський діяч у В’єтнамі з дещо туманно окресленою функцією, людина, прямо протилежна Фаулеру. Якщо Фаулер занедбав себе, не цікавиться своєю зовнішністю, навіть не прибирає свого житла, то Пайл — чистенький, акуратний, дружньо усміхнений — здається випрасованим не тільки зовні, а й внутрішньо. У нього є тверді «моральні принципи» й засади, є духовний наставник в особі американського журналіста й теоретика Йорка Гардінга. Пайл не п’яниця, не розпусник. Покохавши в’єтнамську дівчину Фуонг, яку любить і Фаулер, він на відміну від останнього має щодо неї цілком серйозні наміри, мріє про одруження. Взагалі враження, яке справляє Пайл на більшість людей, цілком позитивне. Такий собі чесний, чистий, бадьорий, діловий і правильний молодик. Але поступово, як це буває у Гріна, розкручуються напружені сюжетні лінії, розкриваються таємниці і приховані справи, стає зрозумілою справжня суть Пайла і Фаулера.
Фаулер — людина із хворим сумлінням. Він дуже вразливий, і його цинізм та байдужість — це захисна маска, яка прикриває обличчя, спотворене стражданням.
В «Подорожі без карти» є короткий епізод. Коли маленька група пройшла свій важкий маршрут по африканських лісах і письменник розплатився з чорними носіями, до яких встиг прирости душею, він попередив їх, щоб вони швидше поверталися у рідні хащі від спокус цивілізації. Зачаровані новими враженнями, вони його не послухали. Лежачи на ліжку в готелі, письменник чує голоси двох чоловіків з його групи. Не звиклі до міцного віскі, вони сп’яніли, і їх забирають поліцаї. Грін знає) що хороших і наївних хлопців тепер наб’ють і заберуть у них важко зароблені гроші. Він лежить у темряві, стривожений і безсилий. І не втручається. Не втручається, бо це було тоді в якійсь мірі його життєвим кредо — «не втручатися». У Фаулера те ж саме життєве кредо, він сторонній в житті, чужий. Та далі події в романі розгортаються так, що Фаулер усвідомлює хибність, неможливість своєї позиції невтручання і починає діяти. Дві причини сприяють прозрінню англійця. Це його симпатія до в’єтнамців, розуміння справедливості їх боротьби за право бути хазяями своєї землі, мирно жити, працювати, ростити дітей, і викриття страшної діяльності «тихого американця», побожного і «доброго» Пайла, секретного агента американської місії у Сайгоні, що має в своїх руках великі гроші для підкупу, для наймання вбивць і терористів, організації проамериканської «третьої сили».
Є в романі сцена, яку не можна забути, це сцена після вибуху бомби на вулиці: «Жінка сиділа на землі, поклавши собі на коліна те, що лишилося від її немовляти: душевна делікатність примусила її прикрити дитину солом’яним селянським брилем...» Пайл організує терористичні акти, вибухи пластикових бомб серед мирного населення, щоб потім звинуватити в цих насильницьких діях комуністів, ліві сили, тих, хто бореться за незалежність. Це потрібно його хазяям, щоб спровокувати людей на виступи проти комуністів, підірвати національну єдність, загострити ворожнечу між різними угрупуваннями в’єтнамців. І найстрашніше в Пайлі те, що він вважає свою криваву діяльність благородною місією в ім’я демократії і прогресу, а себе — людиною, яка несе відповідальність за устрій світу, «розумний», тобто американський. Згадуючи про трупи загиблих на площі від пластикових бомб, Пайл спокійно промовляє: «Вони (тобто жертви) неминучі: шкода, звичайно) та не завжди можна влучити у ціль. Так чи інакше, вони загинули за справедливу справу». Чистенький Пайл здригається, побачивши криваві плями на своїх черевиках, і єдине, що йому спадає на думку,— це необхідність дати їх вичистити перед прийомом у посланника. Він не відчуває докорів сумління, не відчуває себе винним. Такого, як він, не можна навчити людяності, його можна тільки знищити, як отруйну, небезпечну для людського життя змію.