Сонце вийшло з–за будівлі, Юрек прикрив очі. Тротуар ніби відбивав світло прямо на ноги, на тіла перехожих, вони брели в сяйві, наче в озері, дивно піднімаючи руки, щоб не намочити їх і не заразити блиском портфелі, сумки та мобільні телефони. Прибиральниці з совками та міська варта в однакових світловідбиваючих жилетах. Молоді типи в бездоганних костюмах мчали попереду, переслідувані невидимими, далекими ворогами, що кричали у свої великі телефони. Зграї матерів–одиначок виставляли своїх дітей на сонце, штовхаючи ці обтічні коляски з верескливими немовлятами, загорнутими в ковдри, також кричущими, під мерехтливими іграшками, підвішеними на товстих мотузках. Були й п’яниці, бородаті й на диво незмінні, з розлитим у пляшки з–під кока–коли та мінералки вином. На знак миру вони передавали один одному короткі сигарети. Один, незграбний, у робочих штанях, заправлених у флісову кофту, з кашкетом, натягнутим до налитих кров’ю очей, упав на сходинку біля "Міленіум–банку", дістав недопалок й просопів у простір:
– Я так втомився.
"Я тебе чудово розумію", – подумав Юрек.
На розі, біля Сольного майдану, п'ятеро чорношкірих бацало джаз. Негри сурмили в золоті труби та саксофони, один із них ховався за скромною барабанною установкою, яка чимось нагадувала ті, які використовуються у грі "Рок група" на "плейстейшн". Палички крутилися. Юрек не любив джазу, його злила нова мода, яку захопили для себе "Ерл Джем" і "Паблік Енемі", але в цих була якась легкість, проста радість від гри, з іншого континенту. "Що вони тут роблять", – подумав він, пішов послухати і через деякий час приклав руку до рота, щоб не сміятися надто голосно. Усі п’ятеро, включно з красунею, пухкою солісткою, були не чорні, а просто почорнілі від мазі з запасів візажиста. У співачки як і раніше був відповідний широкий ніс і повні губи, але хлопець за барабанами був схожий на мешканця підвалів місцевих осель: задертий ніс, близько посаджені очі, запалі щоки і тонкі, сердиті губи. З їхніх рукавів стирчали білі зап’ястки, комірці були запрані, а з–під перуки саксофоніста стирчало руде волосся. Юрек кинув їм п’ять злотих. Він подумав: і чого хоче ця дівчина?
Він прийшов на п’ятнадцять хвилин раніше, але Аніта вже чекала в "Мексиканській". Вона підвела очі, щойно він відчинив двері, дивлячись, чи це не він. Вони привітали один одного через стіл слабким рукостисканням.
– Я ставлю, – сказав Юрек.
Привітний офіціант прийняв замовлення. Перчини для Аніти, подвійні буріто для Юрека.
– Люблю гостру кухню. Ти вже наслухався про семантичні прогалини?
– Не розумію.
– Що для наших посад немає власних назв. Як ти вважаєш, чому я Younger assistant menager of financal reporting[6], ти – щось інше...
– Це неможливо згадати.
– Саме так. Колись секретар був секретарем. Відомо, кава, телефони і так далі. Не можеш очікувати, що секретарка приготує тобі обід або підігнала на телеконференцію.
– Кухар готує, швачка шиє, – продовжив Юрек.
– Які завдання assistant menager of чогось там і десь там, диявол і Дзєшинський не знають, вони можуть усе звалити на нас все і все одно нести нісенітниці про робочу еластичність. А молоді ідіоти ще тішаться, що у них гарні візитки.
Принесли замовлену їжу
Над головою Юрека бовталася люстра з пляшок пива "Десперадос". Товсте скло розбивало світло, як кістки. На довгих важких ланцюгах на стелі звисали фотографії щасливих клієнтів в сомбреро, надруковані на білих листівках із написом "WANTED". І взагалі їх тут було забагато, Юрек просто не міг зрозуміти, чому всі вони англійською мовою. Над баром, на дошці з деревини: EVERYONE WHO ENTRES THIS PLACE MAKES US HAPPY. SOMEONE WHEN THEY ARRIVE, SOMEONE WHEN THEY LEAVE [7]. З гостями прощалася світлова табличка над входом: THE CLIENT IS ALWAYS WRONG [8]. Привітні офіціанти в панамах кружляли по кімнаті. Лише кілька клієнтів. Студенти старших курсів та двоє чоловіків років п'ятдесяти п’ють горілку, згадуючи минулу славу. Зліва пара з одягненим товстим малюком закінчувала їсти жирні начос.
Раптом офіціант вдарив у гонг над диспенсером "спрайту", загриміла мексиканська музика, а внизу хтось завив. Виття посилилося, і, як диявол у масці, зі сходів вискочив крихітний хлопчик у неповному костюмі Зорро: капелюх, плащ і маска. Відсутність вусів була образливою. Хлопець верещав стисненим горлом, а перед собою ніс десерт – морозиво, полите шоколадом, з увіткнутими в нього бенгальськими вогнями. Він поставив цей атракціон перед щасливим хлопчиком, гукнув, імітуючи звук пострілу, і побіг назад туди, звідки прийшов, кроками замученої людини. Аніта поклала столові прибори на тарілку. Юрек уже прибував із додатковим "спрайтом" для неї та пивом для себе.
7
(англ.) КОЖЕН, ХТО ЗАХОДИТЬ У ЦЕ МІСЦЕ, РОБИТЬ НАС ЩАСЛИВИМИ. ХТОСЬ, КОЛИ ЗАХОДИТЬ, ХТОСЬ, КОЛИ ЙДЕ