На порозі стояли двоє в поліцейській формі. Перший – лисий, з великим носом і без волосся на обличчі. Не можна було сказати, скільки йому років, але безсумнівно, що другий був молодший: здоровенний хлопець з кістками, як дубові гілки, величезними руками й обличчям розлюченого нахаби. Він уже зиркав в кімнату. Юрек відступив, щоб показати, що йому нема чого приховувати. Холод пройшов по потилиці. Серце калатало. Отже, вони його мають. Через стільки років. Існують спеціальні підрозділи, які копаються в старих справах. Хоча та вже була закрита. Але завжди її можна відкрити. Юрек здригнувся. Чому я сюди приїхав?
– Пан Єжи Маснер? – голос костистого прозвучав як смертний вирок.
Юрек кивнув і запросив їх усередину.
– Щось трапилося? Звідки ви, панове... проходьте, будь ласка. Вибачте, це... знаєте, я щойно приїхав, мені треба знайти квартиру, але, панове, ви розумієте, роботи багато.
Звичайно, це вже не проблема. Зі своєю дурною головою полечу прямо за грати. Може тоді щось і закінчиться. Можливо, буду їм вдячним. Він скинув речі зі стільців і підтягнув до вікна. Поліцейські не сіли.
– Ми хочемо поставити вам кілька запитань. Це не допит.
– Це не допит, – бездумно повторив Юрек.
До розмови підключився лисий.
– Ви знаєте Роберта Банаха?
Юрек сам звалився на стілець. Шия, яка ще мить тому була крижаною, швидко нагрілася. Тала вода влилася в серце. З живота виходила величезна вага, скоро вона впаде на землю, і все буде добре.
– Я знаю, хто це. Ми разом працюємо. Він нормальний тип, але... як я вже сказав, я щойно приїхав і у мене немає друзів. Нормально, правда? Щось трапилося?
Кістлявий примостився на краю ліжка. Він обвів поглядом стіни, наче брудна жовч могла відповісти на питання, які його хвилювали.
– Що ви можете розповісти про нього?
– Що я можу? – Юреку страшенно хотілося вина. Як тільки вони підуть, він осушить всю пляшку і піде за новою. – Відданий роботі. Дуже безпосередній. Можливо, на довгостроковій перспективі, може втомлювати.
– Наскільки він втомлює?
– Якось не сильно. Крикливий тип. Один з тих людей, які постійно жартують і хлопають вас по спині. А що? З ним щось трапилось?
– Ви бачили його останнім часом?
– Ми разом працюємо. Я маю на увазі, що я працюю один, в охороні, але ми сидимо в одній будівлі, тобто в Залі Століття, – казав Юрек все швидше і швидше. – Сьогодні він там був.
– О котрій годині?
– Не хочу вам брехати. Не знаю.
– Але спробуйте пригадати, – сказав лисий.
Мабуть, він був запеклим курцем. Його руки не знаходили свого місця. Юрек подумав, чи не було б мудро завоювати його симпатію, паліть, якщо хочете.
– Після полудня. Точного часу не пам'ятаю. Я виконував роботу.
– Гаразд, – погодився кістлявий. – Це не допит, але рано чи пізно вам доведеться прийти у відділок для дачі показань. Так навіщо чекати, давайте покінчимо з цим.
– Я не кажу, що не хочу допомагати, – примирливо відповів Юрек. Кістлявий підняв пляшку вина й понюхав її.
– Як він поводився, що казав?
Юрек зробив поспішний іспит сумління практичної людини. Очевидно, поліції кажуть якомога менше. І їв Смик нарівні з усіма. Він образив Аніту, але цього ніхто не бачив. Дзєшинський міг би засвідчити їхню бурхливу розмову. Павел – це вже інша справа. Він точно нічого не скаже. Чи були вони тоді самі? НІ. Юрек пригадав, як пан Маречек повертався з перекуру і був явно задоволений усією сваркою. Він розповів усе скупими словами. Кістлявий поставив вино й попросив у Юрека його номер телефону.
– Ви посварилися?
– НІ.
– Цікаво, чому.
– Не знаю, чому люди не сперечаються, – розвів руками Юрек.
– Що ти зробився таким хитрожопим?
Юрек одразу пом’якшав.
– Я його знаю недовго. Я йому не підвладний. У нас немає спільних завдань. Можливо, що в мене є пільгова знижка, а у нього було на кому заробити. Що я повинен вам сказати?
– Ну, добре, – Великий піднявся з ліжка. – Сподіваюся, ви не плануєте залишати Вроцлав. Раджу не вимикати телефон. Протягом тижня ми запросимо вас до відділку поліції.
Вони один за одним відступили до дверей. Лише тепер Юрек помітив, як вони поспішають. Прибігли сюди, вивергаючи легені.