– Окрім мене.
Він налив їй вина з графина.
– А хто там тебе знає?
– Ще можу повірити, нібито Смик напився, усвідомив правду про себе і бився головою, поки не впав замертво.
– Боже милий. Ти насправді вважаєш, що це смішно!
– Ти сама сказала, що тобі все одно.
Обличчя Аніти, охоплене занепокоєнням, мало звичку твердіти, її губи скривлялися в похмурій посмішці. Вона крутила каблучку на пальці. Поруч над старим професором схилилася потворна молода дівчина. Професори не мають ні уніформи, ні знаків розрізнення, але ця сильна невисока постать випромінювала хтиву вченість. Однак вони не взялися за руки. Дві жінки, схожі на агресивних викладачок польської мови і літератури, здатних влаштувати бійку в ім'я Стасюка[12], передавали папери одна одній. Одна з них, в окулярах, наносила розмашисті літери на дрібний почерк подруги, Юрек це добре бачив, бо вони розмахували аркушами, а чого не дочитав, чітко чув. Щойно зайшов хлопець із носом, більшим за нього самого, і безбарвна дівчина із сумною трояндою. Напружені, вони несли з собою невидимий клубок горя. Вони впали в крісла, замовкли й почали зникати для себе. Руда жінка поруч, мініатюрна та мила, сумно спостерігала за ними.
– Смик хотів, щоб я приглянулася до справ Дзєшинського. Мені це навіть не спадало на думку, але тепер, коли...
Юрек перебив її:
– Ти що, дівчино, з глузду поїхала? Копатися в цьому зараз? Якщо поліція дізнається...
– Усе на виду. Мені просто треба було з’єднати одне з іншим.
– Один з одним, чудово! – Він озирнувся. По кімнаті кружляли офіціантки в коротких чорних блузках. – Смикові не допоможеш. Я знаю, Вроцлав, столиця злочинності...
Несподівано дівчина поклала палець йому на губи.
– Ти чесніший, ніж думаєш. Мені байдуже до Смика. – Вона схилилася через стільницю. – Ти не сидів в офісі цілий день. Директор тебе викинув, і відразу вони зі Смиком кинулись один одному до горла. Крики, образи. Я боялась заходити. Зрештою Смик вирвався і накричав на мене. Тепер ти це знаєш.
– Повна нісенітниця. – Він знизив голос до шепоту. – Навіщо Дзєшинському вбивати Смика? Він міг його звільнити.
– Хто вам сказав, що Дзєшинський був вище Смика?
– Формально...
– Формально, це Смик влаштував йому цю роботу, щоб під ним сховатися. Він ніколи не висовувався і робив свою справу.
– Ну і накрутив себе.
– Припини вже. Юреку, мені насправді дуже страшно.
Половину "Літератки" займала мусульманка з чоловіком і дитиною. Усі зі світлою шкірою та блакитними очима. Батько ділив свій час між комп’ютером і газетою в паперовім виданні, яку тут можна було отримати безкоштовно. Здавалося, він порівнював одні й ті самі статті. Жінка зосередилася на немовляті, хоч не було на що зосереджуватися, малюк голосно хропів, а вона все одно поправляла йому курточку та ковдру, натягувала рукавчики, нарешті поклала дитину в коляску, подивилася в простір і ніжно обійняла чоловіка. Без роздратування, той відклав газету й закрив комп’ютер. І вони почали собі мовчати.
Аніта замовила ще одну порцію вина.
– Хтось убив Смика. Можливо, Дзєшинський, можливо, хтось за його рекомендацією, можливо, хтось зовсім інший. Подивись... – Вона дозволила взяти її за руку. – У Смика були якісь бізнес–інтереси, які призвели до його смерті. Так?
– Ймовірно.
– Він намагався втягнути мене в ці справи, так?
– Так.
– Не такай мені
– Добре, – сказав він і налив їй вина.
– Нехай так і буде, що ти забавний. – Дівчина стримала нервовий сміх. – Я не дала себе вляпати ні у що, але вбивця, – вона завагалася на цьому слові, – може цього і не знати. Усім було відомо, що Смик від мене чогось хоче. Ти тепер розумієш, Юреку? Я можу бути наступною.
Юрек на мить замислився над своєю відповіддю. Телефон у нього в кишені пищав. Аніта перебільшує, життя не таке, люди не вбивають один одного, як у фільмах.
– Подивись, як він помер, – сказав він нарешті. – Як і жив. Він когось розлютив, вони посварилися, і все.
– Непогана втіха. Ну, він уже знає, як це робиться. Я просто не дуже розумію це. Я переглянула документи, перевірила список гостей, номери телефонів, повідомлення електронної пошти. Є речі дивні, підозрілі, але насправді нічого незвичайного.
– Наприклад?
– Візьмемо перший ліпший приклад. Філіп Кокошка, син того Кокошки[13], старший, культурний чоловік, багаторічний директор Зали, як кажуть, шанована людина. Демонстративно пішов на пенсію, коли Фестивалем зайнялися Дзєшинський та Смик, пани вимазували гноєм, де хто міг, а тепер, будь ласка, Кокошка почав навідуватися до директора в кабінет. Вони воркували, як два хитрожопі голубки.
12
Анджей Стасюк – польський прозаїк, поет, драматург. Відомий також як журналіст та літературний критик. Володар численних літературних премій, зокрема найпрестижнішої польської премії "Ніке" за книгу "По дорозі до Бабадагу", а також Європейської літературної премії за сукупність написаного.
13
??? Оскар Кокошка (1 березня 1886 — 22 лютого 1980) — відомий австрійський художник-експресіоніст, скульптор, графік і театральний декоратор, засновник особливого "психологічного" портретного стилю.