– Ти не врубаєшся… – Збишек нахилився до нього. – Мислиш сучасно.
– Я цілком сучасний тип.
– Не знаю, що сталося зі скульптором. Я не знаю, чи повинно було щось трапитися. Може, підмайстер погодився на розп'яття, а може, навіть вижив? Можливо, він знав, на що йде. Він буде страждати, він обов'язково помре, але ми будемо сидіти тут через п'ятсот років і дивитися на цю скульптуру. Це щось, чоловіче. Яке в нього могло бути життя, що його чекало? Тому, думаю, зі скульптором нічого не сталося. Він отримав замовлення для іншої церкви. Я так боюся, чоловіче.
– Що відбувається?
– Мій батько божевільний. Я можу таке говорити, але... Тато точнісінько такий, як той довбаний скульптор.
Розділ 12
Коли ховають порядну людину, за труною тягнуться мокрий пес і стара жінка, з неба летять жаби, і вітер віє, мов на полюсі. Земля тверда, а могильник п’яний. На похорон Смика Банаха з’явилися справжні натовпи.
Сім’я, яку раніше бачили в залі, збільшилася. Різноманітні малюки виглядали так, ніби виникли одне з одного, а близнюки–хлопчики й дівчатка, що відрізнялися лише кольором одягу, весело бігали між могилами, щойно закінчилася служба. Позаду них зайняті батьки в довгих м’яких пальтах, матері в чорних сукнях, старші брати і сестри, що несуть квіти. Були й друзі. Ніхто ні до кого не пасував. Тільки смерть може зблизити таких людей. Худий аптекар, схожий на баклана. Обвішаний золотом бізнесмен родом із середини дев'яностих, кілька менеджерів, лисий чоловік у чорній джинсовій куртці, який постійно хрестився. У нього були мотоциклетні рукавички. Якісь старі жінки, їхні ледь живі чоловіки, які спирались на тростини. Дивилися на могильні плити, яка з них найкраща, яка з них найбільше підійде. Живі були прокляті. Зад процесії вимазував лайном якусь Івону, яка викончила власну матір і накопичила борги, доки тій не залишилася лише могила тут, у ідеальному місці. Зараз потроху розпродає її, на урни. І так вони чалапали по снігу.
Причаївшись по боках процесії йшли коханки. Їх легко впізнати, вони прийшли самі чи в компанії перших-ліпших людей, спотворені одягом: довгі сукні, широкі джинси, вільна куртка, розтягнутий светр, без прикрас, поганий макіяж. Анонімні, що зникають на світлі. І все ж вони шукали один одного. Вони безперервно дивилися одна на одну, їхні погляди зустрічалися лише на мить, потім відштовхувалися, кидалися назустріч іншій, повні питань: яка з них перша, як, звідки ти, дівчино, взялася? Юрек притиснувся до Аніти. Збишек демонстративно рушив уперед.
По деревах стрибали білочки. Процесія проминула Катинський хрест і вражаючі каплиці ромів, крихітні палаци з куполами, наче вчора побілені, з рядом чорних табличок біля дверцят. Абсолютно відмінні від їхніх домівок. У цигана, подумав Юрек, за життя має бути чорний бумер під золотим палацом, але після смерті йому вистачить простих форм і кольорів: Бог стародавніх мандрівників не чекає більшого. Десь далі зростав мусульманський квартал. Орда надгробків висипала з відведеного місця, поглинаючи занедбані кургани християн і атеїстів. Вогні, вирізані в дереві. Мансарди у формі серця. І ціла купа квітів, зірваних з помальованих стін мечеті.
Нарешті вони прибули і зібралися біля відкритої могили. Гарне місце. Між деревом і старим надгробком, а далі по алеї починався сумний край забутих. Тут тільки дитина на екскурсії, змушена вчителем, заблукає з лампадкою.
Товсті мотузки тяглися через труну, і священик був не найстрункішим, якби в нього була борода, то був би схожий на самого, упокой Господи його душу, Роберта Смика Банаха. Юрек переконався, що ось–ось щось станеться. Жінка кинеться на труну. Ні, відразу дві жінки, зіткнуться голови, і лихо близько. Грабар у яму впаде. Мертвий встане і зажадає: "Горілки!".
– Подивіться туди, – показала Аніта. Трохи осторонь, між колегами і коханкою, стояв старий–молодий чоловік. Одягнений у пальто та темну джинсу, наче він пив із Куронем десять років тому. Високий, кремезний. Черевики блищали, обличчя жваве й свіже, вкрите чорною щетиною, очі щурячі й гострі. Він спирався на ходунки, якими, зазвичай, користуються старі, і цмокав. – Це Райтох, – прошепотіла Аніта. Райтох як раз помітив її і вклонився.
– Ха! – прошепотів Юрек, – Це ж саме він намагався дістатися до Зали першого дня, коли я приїхав.