Хлопець задумався над почутим. Вони підуть і що? Він стане перед старим і скаже: "Гей, дідусю, ми знаємо, що за лайно ти крутиш". Він махає документом. А дідусь: добре, що ти хочеш? Так, подумав Юрек, чого я хочу? Він не міг уявити себе в такій ролі і раптом зрозумів, що якщо щось піде не так, нікому до нього буде діла. Вроцлав для нього мертве місто, тут нікого немає. За таким Смиком пошукає хтось інший.
– У нас на це дуже мало кеби, – повільно сказав він, – ось що. Я так це бачу. У Дзєшинського чийсь палець у дупі. Усе вказує на те, що це палець Кокошки. Кокошка його трясе, так що він неабиякий пройда.
Аніта проковтнула слину. Юрек вважав, що вона скаже щось смішне і спробує відмахнутися від нього. Але її очі просто сльозилися. Дівчина опустила руки.
– Що я маю робити?
– Я не знаю», – видихнув він. – Що завгодно?
– Що я повинна зробити? – повторила вона.
– Я не покину тебе. – Він вдарив відкритою долонею по свіжих відбитках. – Цього не треба боятися.
Аніта ніжно взяла його за зап'ясток.
– Я знаю. Хочеш спати тут?
Перш ніж він відповів, вона підтягнула його до ліжка, щоб залишити хлопця там, притиснула губи до його чола й пішла до ванної кімнати. Вода шуміла, у Юрека гуділо в голові, ноги були як холодець, але десь, із живота розходилося бажання. Він витер обличчя, підійшов до вікна й подивився на оживаюче місто, туман, що піднімався з дахів.
Аніта вийшла, закутавшись у рушник.
– Тепер ти.
У ванній він поспішно роздягнувся, заплутавшись у власних штанях. Увімкнув холодну воду й на мить постояв під підбадьорливим струменем, у крихітній ванні, де навіть Аніті довелося б підібгати ноги. Потім він розлютився на мило, бо воно не стікає з його тіла досить швидко, і на рушник, бо він не дуже хоче вбирати вологу. Він обгорнув його навколо себе та попрямував до ліжка.
Аніта спала на спині, закутавшись у ковдру до носика, який морщився від кожного подиху.
Розділ 18
Сюрприз за сюрпризом. Думаючи про Кокошку, Юрек уявив будинок, більший за Бельведер[22], один із тих моторошних особняків нуворишів, які збудували мільйонери на околицях великих міст. Він очікував огорожі, вищої за стіни Єрихону, наїжаченої пильними очами камер, з будкою м’язистого охоронця, за якою широка гравійна дорога вела до вілли, повної веж і арок, з обов’язковим ганком, достатньо великим, щоб розіграти партію тенісу. Зрештою, корт, мабуть, був би десь позаду, між гаражами та басейном із кришталево чистою водою.
Тим часом Кокошка мешкав на околиці Олави поблизу Вроцлава. Тут, як сказала Аніта, текла річка Одра, і відбувалися дива. Пустотлива ріка робила це з моторошною регулярністю, заганяючи турботливих жителів до мішків з піском. Іноді мішки клали протягом двадцять годин і більше, під сильним дощем. В імпровізованому барі продавали за собівартістю смажені ковбаски, монахині та харцери наливали чай і каву, а горілку можна було купити прямо з портативного холодильника. Юрек намагався це уявити: силуети в рятувальних жилетах над бурхливою водою, цикають вогники сигарет, повз проїжджають вантажівки з піском, монахиня питає, чи підлити чаю.
Чудеса відбулися на прилеглих садових ділянках. Один хлопець бачив Бога, навчився робити чудеса та проповідував Добру Новину, постійно конфліктуючи зі своїм парафіяльним священиком[23]. Садово–городні ділянки, куплені або передані секті за обітницю спасіння, поволі перетворювалися на зелену святиню, куди ходила на прощу вся Польща, зцілення множилися, як тиф у порту, аж поки Бог так полюбив пророка, що вирішив забрати його до себе. Вдова успадкувала чудодійні здібності. Вона намагалася зупинити послідовників, але вони відійшли до нових божеств і святих. Тому вона звернулася до свого давнього ворога. Церква викупила ділянкуи і заснувала нову парафію між Помідором і жвавим шосе.
– Звідки ти так багато знаєш про Олаву? – запитав Юрек.
Вони йшли обійнявшись, сонце світило їм в обличчя.
– Я знаю досить багато про все.
Будинок Кокошки стояв за стадіоном і віяв спокоєм. Власне, такого тут бути не повинно. Огорожа була низька й свіжо побілена. По ній піднімалися в'юнкі рослини. Крізь залізні ворота, такі, які ви бачите в селах, Аніта з Юреком могли побачити кілька ялин, затонулих у морі тюльпанів. Біля невеличкого ставка грівся на сонечку кіт. Котів тут було більше, ціла пухнаста компанія штовхалася між квітами і на веранді, окупувала стілець і гойдалку. Сам будинок, одноповерховий, мабуть, з відремонтованим горищем, мав дерев’яний дах і ідеально побілені цегляні стіни – Юреку не було видно жодної цятки. Він натиснув на дзвінок у воротах. Тиша. Він повторив. Аніта натиснула дверну ручку. Вони увійшли. Юрек злегка підняв руки, показуючи, що не має поганих намірів. Кокошка викотився з напівтемряви на поріг. У зеленій жилетці та мішкуватих штанях він мав вигляд, наче збирався на риболовлю. У нього був лисий череп, ласкаве обличчя старого поета та густі сиві брови. Він ледве глянув на Аніту й Юрека. Налив котам молока, насипав їжі та плюхнувся в крісло–гойдалку. Він ледве підняв руку.