Обличчя Кокошки віяло спокоєм, але досить було подивитися на його кулаки. Гнівні, стиснуті.
– Не треба. Я маю певне уявлення про людей вашого покрою. Я просто не можу зрозуміти пані. Я скоро помру, а у вас попереду життя. Тож чим я можу вам служити? Ви змагаєтеся за місця? Ви б їх отримали і без мене. У вас, мабуть, не вистачає грошей. Господи, – підморгнув він, – ви просто діти.
– І ці діти можуть викинути з вашого життя конкретний день.
– Тоді я запрошу вас усередину на маленьку зустріч з таємницею. Треба лише трохи почекати. Кота просто так не відштовхнеш, – він нахилився до рудого пухнастика, який глибоко дрімав, і почав шепотіти. – Вибач, Блінкі. Мені справді потрібно встати і зробити щось важливе. – Він продовжував гладити звіра, а кіт відповідав муркотінням. – Якби це не було так важливо, так необхідно, ми б залишилися тут удвох, і ніхто б нам не заважав. Але це не так. Тож ще раз вибач, тобі треба йти.
Він спробував підвестися. Кіт тихенько зіскочив з його колін, кинув ображений погляд і зник серед тюльпанів. Кокошка безсило підвівся. Він випростався, лише спираючись на плече Юрека.
Інтер'єр оздоблено деревом. Над дверима висів старий сільський Христос. Фарби на Ньому вже вицвіли. З–поміж товстих рам виглядали святі. У хазяїна було дев'ять годинників. Вісім з маятниками, підвішені в два ряди, дев’ятий стояв на підвіконні. У Кокошки було менше книжок, ніж у Райтоха, але все ж багато, хаотично розкладених на пропахлих смолою полицях. Рамки для фотографій, ряд усміхнених дітей, жінка років сорока і сивий тип поруч. Перші причастя та конфірмації, весілля та різдвяні вечори, в центрі навколо щасливого дідуся юрбилося багато Кокошків.
Хазяїн показав гостям два зелені крісла й сів за письмовий стіл, який не пасував до решти інтер’єру. Письмовий прибор, включно з канцелярським приладдям із монограмою та золотим пеліканом, стояв на заскленій стійці. На краю – словники та зручна енциклопедія. Ще одна фотографія найдорожчої онучки в тендітній рамці. Купа папок. І посеред усього цього – ноутбук із плоским екраном. Кокошка відсунув його вбік.
– Я вважаю, що ви є досить жорстокими людьми, – сказав він. – Вам, молоді люди, здається, що життя довге, і що в перспективі вашої молодості може статися нескінченна кількість речей. Це помилка. Людина на порозі старості, як я, починає підраховувати. Він каже собі, що може робити, що повинен робити, кожен день набуває неймовірної важливості, хоча я повинен визнати, що деякі дні важливіші за інші. Коли молода людина втрачає день, насправді нічого не відбувається. Ви ж намагаєтеся відібрати у старої людини шматок життя.
Він боїться, думав Юрек, ховається за словами, за столом і котом, щоб ми не бачили, як він тремтить.
– Ми поважаємо ваш час, – сказала Аніта. – Ми хотіли б якомога швидше залишити вас у спокої.
– Пані забула про вино! – вигукнув Кокошка. Його очі були наче щойно відкриті рани. – Тож махнімо рукою на вино. Поговоримо ще про історію. Щодо цього існує дві думки. На думку деяких, історія має певний порядок. Щось випливає з цієї історії, є якийсь зв’язок між завоюванням Цезарем Галлії, відкриттям Америки та винаходом газової лампи, хоча газова лампа – це минула, завершена, закрита ідея. Іншими словами, окремі події утворюють ланцюжок. Вони виходять з чогось і біжать до чогось. Другий погляд розглядає історію як сукупність невпорядкованих, випадкових подій. Мішок, в який кидали нісенітницю без жодного порядку та складу. Ви розумієте мене?
– Більш–менш, – сказав Юрек.
Аніта кивнула.
– Є й третя точка зору, яку я підтримую. Історія має сенс, вона є своєрідним уроком від Бога, Біблією, самописною книгою, – гримів Кокошка. – Що є безмежно сумним, ми не в змозі розпізнати цей сенс, так само як ніхто не може описати минулий вівторок, поки вівторок не закінчиться. Коли історія сповниться, її значення відкриється нам. Остання людина отримає знання на цю саму тему в момент своєї смерті. Не було іншого способу пізнати сенс історії, поки не з’явився Макс Берг зі своїм творінням. – Кокошка зробив паузу і схилився над столом. Він сперся на стільницю, ніби хотів її відштовхнути. – Ви ж бачите, правда? Туманні фігури. Ви чуєте фрагменти подій. Ви знаходите предмети. Що у вас є, милий пан? А що знайшла пані?
– Привидів, – тупо відповів Юрек.
Кокошка засміявся.
– Які там привиди, шановний пан. Життя закінчується зі смертю. Ми розсипаємося в порох, і жодна душа сюди не повернеться, тому що просто немає сенсу, а крім того, душ не існує. Тут ми досягаємо величі Макса Берга. Зала – це модель. Повторений Всесвіт.