– Господи Христе, – простогнав Збишек. – Нащо я вам про це сказав?
– Без твоєї згоди ніхто нічого не зробить.
– Ти сам повинен піти до нього, – сказала Аніта.
Збишек замовк, шипляче видихнув, наче його щойно вдарили в сонячне сплетіння.
– Що?
– Думаю, він знає, що пересолив, і боїться навіть більше, ніж ти. Ти його єдиний син...
– Коли він цього не пам’ятає!
– То згадає, – продовжувала дівчина. – Розкажи йому, що знаєш. Не згадуй наші імена. Порадь йому зізнатися. Ви разом підете в поліцію. Нагадаю, що одну невинну людину вже затримали.
Очі Збишека були червоні й наповнені слізьми.
– Як так?
– Хіба ти не знаєш, що Павел сидить?
Юрек засунув руки в кишені. Йому набридла ця ситуація, плаксивий Збишек, якому він не міг допомогти, сніг, що танув на носі, і навіть гуркіт трамвая розлютив його.
– Господи, я не знав.
Збишек притулив руки до свого синього обличчя. Він тупцював на місці, хлюпаючи водою.
– Добре, – сказав він. – Я піду. Викличете мені таксі? Я хочу покінчити з цим. Мені потрібно покінчити з цим, – прохрипів він. – Болить, свердлить мозок. – Він почав бити себе по лобі відкритою долонею – Дурний, дурний, дурний! – повторив він, потім затонув в обіймах Аніти.
– Ти подзвониш мені, коли дізнаєшся?
– Я подзвоню. Побачимося завтра після роботи?
Збишека підібрало таксі без розпізнавальних знаків, одна з тих диких корпорацій, які розмножилися після ліквідації легальних "пасажирських перевезень»". Водій, одягнений у фліс із насунутою до брів шапкою, навіть не глянув у їхній бік. Збишек підійшов до нього кроком засудженого, грюкнув дверима, і вони помчали містом, яке почало темніти.
Перехожі вже розійшлися. Поодинокі силуети ковзали крізь зиму, повертаючи голови до машин і трамваїв. Повз промайнув скутер розвізника піци в сріблястому шоломі. Нещасні голуби шукали місця під стріхами та на тендітних гілках. Сніжинки стали жорсткими та важкими. Вони танули на обличчях, від чого Юрек виглядав так, ніби він плаче.
***
Вроцлав є незмінним, і від нього тхне таємницею. Можливо, саме в цьому трамваї – пошарпаного червоного кольору, з ледь відремонтованими сидіннями та квитковим автоматом – Юрек колись їхав колись із Олею. Він зустрів її, як тепер Аніту. Були такі ж дерева і подібні до близнюків голуби, навіть люди, далекі від площі Ринок і модних торгових центрів, не помічали плину часу, їх простий одяг не змінила мода і плітки. Тут, на холодній зупинці, між товстим псом і бородатим безхатьком можна було навіть запалити. Це нікого не хвилювало, як і кохання між Додою та письменником Пільхом, зростаючий бюст Венґровської[25] та ювілейний 20–й виріз Ізи Міко в голлівудській монтажній.
"Ось так, так воно й має бути", – сказав собі Юрек і потягся до Зали. Смерть оточила його. Банах, дух Олі дрімає на дні його совісті. Але цього ранку він зовсім не про них думав, захоплений коханням і в муках останніх приготувань до свята.
Збишек не з'явився ні перед обідом, ні ввечері. Коли у пана Маречека запитали про нього, той відповів, що у нього на думці важливіші справи. І справді, він умився і розчесався. Була в ньому й інша зміна. Під піджаком охоронця він одяг чисту чорну сорочку із зображенням Богоматірі, над нагрудною кишенею. На грудях у нього висів почорнілий срібний хрест.
Але це було ніщо в порівнянні з директором Дзєшинським, який з упертістю маніяка намагався зберегти видимість спокою. Крем на його обличчі показав сліди безсонної ночі. Очі сяяли. Його спокійна промова лунала в наступних кабінетах, офісах, складах і, нарешті, в самій залі, де робітникам вдалося втекти від безладу. Одягнений у костюм, схожий на броню, він рухався, як машина, і постійно оглядався, відстежуючи будь-яку невідому загрозу.
– У тебе все чудово іде, – сказав він Юреку. – Я ж тобі сказав, що ти впораєшся.
Вони стояли перед головним входом до залу, вдивляючись у бік готової сцени. Всіляка несамовитість зникла. Кільця були лише формою залізобетону, сцена була з дерева та сталі, людина – людиною. Усе, що тут жило, тепер тихо чекало неділі. Юрек вирішив ризикнути.
– Ти не знаєш, що відбувається зі Збишеком?
Дзєшинський на мить удав, нібито не почув запитання.
– Звідки я знаю? Якби я знав, між нами було б добре, а не погано, – буркнув він. – Не знав, що ви друзі.
– Це занадто велике слово. Простіше кажучи, у мене є інтерес.
– Загалом, дуже шкода. – Дзєшинський жестом дав зрозуміти, що розмова для нього надзвичайно нудна. – Я б хотів, щоб у Збишека були такі друзі, як ти.
– Розумію. Я хвилююся за нього. Він призначив зустріч і не з’явився. Його телефон вимкнено.
25
Дорота Рабчевська ("Дода"), пол. Dorota Rabczewska-Stępień, Doda чи Doda Elektroda (народилась 15 лютого, 1984 р.) — відома польська співачка.
Єжи Пільх (пол.
Івона Венгровська – польська співачка, яка стала відомою після реаліті-шоу "Бар". Відома своїм вокальним діапазоном у чотири октави, вона випустила два студійних альбоми. Перші згадки про Івону Венгровську з’явилися в 2004 році, коли вона взяла участь у п’ятому випуску реаліті-шоу «Бар» на телеканалі Polsat.