На прощання Дзєшинський подав руку.
– Нормальна річ. Як тільки ви познайомитеся з ним ближче, ти дізнаєшся. Одне можна сказати точно. Діти вчать сакраментального терпіння. Я сам його не бачив кілька днів. Скажи краще, чи повинен я його звільнити? Чи це його чомусь навчить?
І, не чекаючи відповіді, рушив до сцени. Він відкидав довгу тінь.
Добре, що було багато роботи. Юрек знайшов собі роль доброї душі, яка приймає загублених. Він не знав, чи був якийсь внутрішній порядок, що збирав до нього юрбу сиріт і ослів, чи ходили чутки про Юрекову чуйність в цій знатній компанії. Люди, відповідальні за цю конкретну делегацію, стікалися до нього, шукаючи поради щодо їжі, готелів та організації вільного часу. Схвильована бухгалтерша, що заблукала у лабіринті бухгалтерських книг. Зайшов освітлювач зі скаргами на несправний підсилювач, а наприкінці дня з’явився актор, який грав одну з головних ролей у виставі Гауптмана. Готуючись до ролі, він одягнув руду перуку. Під час генеральної репетиції режисер Вега, кровожерливий, незважаючи на своє екологічне ім'я, вирішив, що руда пляма посеред сцени виглядає погано, або навіть гірше, і наказав її видалити. Актор, ім'я якого Юрек не пам'ятав, встиг полюбити свої штучні патли і не хотів змиритися з втратою.
– Передайте йому, як організатору, що я просто не можу без цієї перуки. Я не можу грати! Ви це розумієте? – повторив він, міцно стискаючи кухоль з кавою. – Але тут у вас є певна сила. Будь ласка, вплиньте на нього, інакше це буде катастрофа.
– Добре, – нарешті відповів Юрек. – Ви можете вважати це питання вирішеним.
Актор відступив, мало не витираючи носом килим. Юрек і не думав дзвонити.
Він бачив Аніту лише після роботи. Повернення зими закрило пивний сад, і йому довелося чекати під наглухо закритою будкою. Вони вирушили в одну мить, далекі й близькі водночас, з кожним роком тяжіючи один до одного. Зупинилися, як за командою, на півдорозі до зупинки. Юрек розповів про розмову з Дзєшинським.
– То що нам тепер робити? – запитала Аніта.
– Можна було б викликати поліцію і перевірити. Ти знаєш когось із його друзяк?
– Ти добре знаєш, що я уникала Збишека. Тепер я його краще розумію, – не без жалю додала вона через деякий час.
– То що? Чекаємо до завтра?
– Так, чекаємо.
– А завтра?
Аніта якусь мить мовчала.
– Я скажу тобі, як я все це бачу. – Дівчина швидко озирнулася. – Людина повинна робити речі, в яких вона розуміється, і в яких вона вправна. А ми вже зробилися вправними у влізанні в чужі мешкання
Розділ 22
У квартирі Збишека не було балкона, через який Юрек і Аніта могли б потрапити всередину, а якби й був, то нічого б їм не приніс. Він займав мансарду на Траугутта, у так званому Бермудському трикутнику. Депресивний район – між дешевими пивними і нічними магазинами. Молоді чоловіки з м’якими рухами стояли там групами по три–чотири особи, підпираючи обшарпані стіни, а їхні жінки з кричущим макіяжем штовхали розхитані коляски з крикливими дітьми.
Але й сюди завітала нормальність. Автомобілі, припарковані на тротуарах, здавалися кращими, ніж раніше, начищеними до блиску, а між ними троє хлопців виривали у однин одного портативну приставку Nintendo 3D. У старій кам’яниці зі знесеним другим поверхом залишилися руїни колишнього взуттєвого магазину, а от поверхом вище – нові металопластикові вікна. Їх прикрашали квіти у важких горщиках і тарілки супутникових антен, немов уцілілі привиди двадцятирічної давності.
Сходи будинку, де жив Збишек, зустрічали смородом і стінами, розмальованими спреєм (ТРІЙІКА ЗАФЖДИ РИЙЄ). Махнувши здоровенною лапою, якийсь тип дозволив Юреку й Аніті увійти, кинувши на дівчину погляд, який не залишив жодних сумнівів щодо його брудних думок.
Двері до помешкання Збишека були чисті й зачинені на два замки. Відкривалися вони досередини. Юрек подзвонив, і йому відповіли тиша. Він постукав. Знову нічого. Тоді він взяв мобільний телефон й набрав номер. По той бік дверей вони почули дзвінок телефону, але ніхто не відповів.
– Може, відсипається? – запитав Юрек і почав возитися з карткою із замком. Та не хотіла потрапляти між дверима та рамою. Аніта нервово озирнулася.
– Почуваюся, ніби ми лікарі з "Хауса". Ті, що постійно вриваються в будинки, – прошепотів Юрек.
– Ти дивишся таку нісенітницю?
– Тихо... Я щось почув.
Вони затамували подих. Кам’яниця розбалакалася десятками приглушених голосів. Десь угорі чоловіки сперечалися про характер друга на прізвисько Мертва Голова, плакала дитина, свистів чайник, лунала музика, нібито різна, але в одному ритмі умпа–умпа.