– Сортир закрито, у нього, мабуть, там ящик для сміття. Боже, він такий голодний. Слухай, як ти думаєш, скільки...
Вона зупинилася, тому що в квартиру, як різнокольоровий шторм, увірвалась її нещодавня стражниця. Побачивши кота, розлючена стара жінка зазнала дивовижної трансформації. Її обличчя вмить злагідніло, долоні стали м’якими. І вона вже тримала кота на руках.
– О мій любий, мій любий друже, привіт, хазяєчка скоро про тебе подбає, не те, що твій морда фраєр, тихо, зараз щось для тебе знайдемо, скарбе ти мій милий... – Вона показала на Юрека – Ви знайшли, що хотіли?
– Ще ні.
– Немає, хапай кумпутер і пішов, і все, і щоб я тебе не бачила – вона схилила голову над котом. – Зараз тебе нагодуємо. Що вони тобі зробили?
Юрек нерішуче стояв над ноутбуком.
– Цигель, цигель! – гукнула стара. – Бери або вали звідси, добрий друже. Не ти візьмеш, так хтось інший, ти не знаєш, що це таке? У тебе добро в очах, у твоєї кокотки погірше, чорт, це не моя справа. Забираєш? Бо того примурка не буде, така правда, вся кам'яниця така.
Юрек слухняно схопив ноутбук, і вони зникли. Старенька загасила сигарету тапкою і відпрацьованим рухом зачинила двері квартири. На перший погляд, слідів злому не було. Квартира, як будь–яка тут, з нормальними дверима. Жінка дивилася, як пара пішла. Юрек був упевнений, що стара прислухається до кроків, перевіряючи, чи справді вони йдуть. Він почув гучний удар на першому поверсі. Для кошака з нею буде Хрест Господній, сказав він собі. Вони проминули той самий напис, того самого чоловіка, який, здавалося, чекав, поки вони підуть. Всі їх проганяли. Собака, голуб, баба і тип. Загальмували вони тільки на зупинці.
– Збишек подякує нам, нема що й казати.
– Аби ти не здивувалася.
Розділ 23
– Добре, я все розумію. – Дзєшинський підняв важку голову від такого ж нелегкого письмового столу. – Можливо, хтось заблукав би у ваших висновках, але я думаю, що я можу в них знайти шлях. Магія. Невірні дані в книгах. Великі суми переказуються на рахунки, які є байдужими до користі всієї інвестиції. Ви дуже розумні, і я у вас як на долоні. Я радий, що мій прийомний син знає, як вміє виткнути мені, коли я помиляюся. Будь ласка. Чого ви хочете? Грошей? Участі в заході?
Такої відповіді вони не очікували.
– Дві речі, – почав Юрек. – Перше стосується нас особисто: ми хочемо миру. Один рух з вашого боку, і ви за гратами, і я сумніваюся, що ви коли–небудь звідти вийдете.
Дзєшинський опустив голову, ніби щось притискало її до столу. Він промовчав:
– Дійсно. Так. Що ще?
– Смик вам довіряв, – сказала Аніта.
– Смик вірив, – повторив Юрек. – А я не маю такого наміру. Якщо мене зіб'є машина, ти потрапляєш у в'язницю. Голуб насере на мене – те ж саме. Якщо з Анітою щось трапиться, тобі буде ще гірше. Я знаю більш витончені способи зіпсувати чиєсь життя. Проблеми з пошуком роботи. Колекторські компанії. Вовчі квитки. Нічого з подібних речей.
– З твоєю кмітливістю тобі ще дуже довго жити, і, вибач, я трохи пригнічений відповідальністю за всі нещастя, які спіткають тебе у майбутньому. Шкода, що ми не зустрілися раніше. Завдяки тобі я, мабуть, уникнув би багатьох помилок і був би сьогодні щасливішим.
– Однак, ти можеш зробити мене щасливим».
– Отже, все ж–таки гроші.
Юреку здалося, що Дзєшинський зітхнув із полегшенням.
– Збишек.
– Що, Збишек?
– Ти знав, що я саме збирався це запитати?
– Що ви хочете від Збишека?
– Скажи мені, де він? Ми хочемо його побачити. Найпізніше до завтра. І вбийте собі в голову: наша угода включає і його. Ми хочемо мати мир. Я, Аніта і твій син.
Він закінчив, але не без труднощів. Насправді він хотів звинуватити Дзєшинського у всіх проступках, скоєних ним чи ні. Він хрінячив начальника, як святий Михайло диявола, і міг говорити, що завгодно. Вигорнути. Відреагувати. Мільйони робітників у всьому світі мріяли про такий момент. А замість цього, погрожували лише маріонеткам і порожнім кабінетам.
– Одне мене дивує. – Дзєшинський, мабуть, відчув, що тепер може говорити. – Тут ми говоримо про знання. Про пізнання сенсу світу та всіх його таємниць, що завжди було найбільшою мрією людства. Якби ми помінялися місцями, я благав би, щоб міг відвідати недільний захід. Я був би готовий відкусити собі руку за це. А тобі це навіть не спало на думку. Це тому, що у ваших головах дуже багато чого міститься? Я роблю такі висновки, коли згадую, мої божі корівки, як ви приховували свій роман.
Юрек підняв руку, ніби намагаючись захиститися від удару.
– Можеш собі жартувати.
– Залиштеся ще на хвилинку, – сказав Дзєшинський благальним тоном. – Я розумію, що якщо я вирішу послати проти вас своїх надійних вбивць, поліція негайно дізнається про мій кишеньковий Опус Деі та мої плани отримати владу: сьогодні Вроцлав, завтра весь світ. – Голос його потроху набирав сили – Мабуть, у вас є відповідні документи, можливо, від покійного Смика. Тоді наша сувора влада заарештує мене і всю таємну компанію, і мої пояснення про те, що на сьомий день Фестивалю відбувається закритий захід для дорогих гостей, які приїхали до Польщі з усієї Європи, не матимуть вигоди. Я добре зрозумів?