А от вистава п'єси Гауптмана пройшла просто чудово. Дзєшинський у захваті виглядав молодшим у своїй ложі, аплодував і приймав вітання від офіційних осіб з усіх країн ЄС, так само щасливий і спокійний. Банах Смик представляв привабливій представниці іспанської делегації службові приміщення Зали. Збуджена Аніта йшла між людьми. Юрек спокійно чекав на неї. Вони пішли разом. Замість березневої мряки яскраво світило сонце, і дерева вкривалися бруньками. Збишек, поклавши голову на стіл у пивному саду, обіймав недопите пиво, освітлене горілкою. Дорогою до трамвайної зупинки Юрек помітив, як Оля штовхала перед собою подвійну коляску. Вона гуляла з чоловіком, що був старшим за неї. Побачивши Юрека, вони трохи пригальмували, і вона весело помахала йому рукою.
Юрек з Анітою сіли в трамвай і поїхали нескінченним Вроцлавом. Води Одри пливли вздовж колій, старі люди ловили рибу на крутому березі й пили горілку, тато вчив своїх малят робити млинці на воді. Гуляли закохані. Ріка перетворилася на парк, парк перетворився на пропахлий хвоєю ліс. Олені своїми чорними спокійними очима слідкували за трамваєм, повз пробігла лисиця, піднявши в повітря зграю переляканих птахів. Ці птахи перетворилися на будинки, будинки – на багатоквартирні комплекси з барвистими балконами, де сушиться білизна. Була й залита сонячним світлом площа Ринок, знайомі шинки, не сховані в вулицях, а розташовані в ряд, один біля одного, на проспекті, що пульсує музикою. Зграї туристів різного віку бігали від дверей до дверей, але Юрек, усе ще сидячи в трамваї, тримаючи руку на коліні Аніти, чітко бачив, що скрізь, у "Літератці", "13 Голках", "Новокаїні", "Під Золотим Півнем" і "Майстеррні", є безкоштовний столик і акція пивоварні. Далі – стадіони й ботанічний сад, бегемоти й крокодили в зоопарку, трамвай, що мчить і мчить у велику чорну хмару на горизонті. Там кружляли птахи. Вони невпинно били крилами, і Юрека огортала темрява.
Юрек прокинувся без сліду втоми. Він інстинктивно сів на ліжку. Обмацав лікарняну постільну білизну і з подивом подивився на обмотані навколо нього бинти. Один на обпеченій руці, другий щільно обхопив лікоть. Він перевірив, чи може він сам рухатися, і склав ноги разом. "Я живий, усе гаразд", – подумав він. Хлопець повільно прийшов до тями, сповнений енергії, хоча й не в повній свідомості. Він простягнув руку, але пальців не міг порахувати.
– Чому ти це зробив? – запитав голос десь із–за білого туману. Юрек протер очі. Не допомогло. Він знайшов на столі склянку з водою, яку одразу випив. Навколо з молока виникало більше форм. Крапельниця та тонкі шланги, приєднані до руки Юрека. Біла шафа біля заґратованого вікна. Між двома ліжками стоїть старий чотирнадцятидюймовий телевізор. Зі стіни дивився польський папа, якого Юрек нещодавно десь бачив.
– Чому ти це зробив? – повторив голос.
– Уявлення не маю, чоловіче, – відповів Юрек і знову заснув.
***
Директор Дзєшинський лежав на спині, наче збирався віддати останній подих. Він стягнув ковдру, оголивши піжаму, під якою роздувався великий бинт на його грудях. Ліва рука була в гіпсі, права хапалася за ґудзики. Він повернув свою жовту голову.
– Тобі було погано? Треба було все знищити?
Він, мабуть, дуже страждав. Говорив він з труднощами, як людина, змушена проковтнути якусь гидоту. Маленькі неприємні подразники поволі приходили на думку Юрека. Вони мчали між собою, гралися між собою, несподівано замовкали, щоб за мить знову згадати одне одного. Пече в обпаленій руці. Розтягнення сухожилля над щиколоткою. Шия горить. Обличчя свербить. "Я зробив це, – подумав він, – але я це зробив". А потім задумався про наслідки. Лікарня охороняється? Чи поліція вже знає? Чи розкопали справу багаторічної давності?
– Сам добре знаєш, – відповів він.
– Ні, – пробурмотів Дзєшинський. – Не знаю.
У Юрека пропало бажання говорити. Цей негідник, на чотири свинячі ноги підкований, намагається його перехитрити. Цікаво, який сьогодні день? Скільки я тут лежав? Які пошкодження в Залі?
– Що він тобі обіцяв? Скільки заплатив?
Дзєшинський, стогнучи й важко дихаючи, повернувся на бік. Тепер він нагадував втомленого коханця, що шепоче ніжні слова в подушку.
– Хто мав мені платити? Ви думаєте тільки про гроші. Не дивно, що опинилися тут.