– Навіщо Збишеку було вбивати Смика?
– Смик мав зробити те, що зробив ти.
– Спалити сцену?
Дзєшинський спробував розсміятися, але це йому не дуже вдалося. Щось середнє між риданням і гавкотом.
– Скажімо, Смик це зробив би краще. Він би не забруднив руки. Мені важко сказати, на що саме розраховував Збишек і як тиснув на нього. Думаю, один хотів обдурити іншого, як Смик обдурив мене. Банах був сукиним сином. Проте, на певні кроки він би не пішов, – сумно сказав Дзєшинський. – Йому б ніколи не спало на думку зробити Збишеку боляче. І він не передбачив найгіршого. І дочекався.
Юрек обережно розігнув хвору ногу. Повільно потер собі стегно. Дзєшинський усміхнувся на це видовище.
– Збишек хотів влади над історією лише для себе, – сказав він. – Я навіть не хочу думати про те, що він міг би з нею зробити. Коли зі Смиком не вийшло, він використовував вас двох. Це я винен, – додав він похмурим голосом. – Я міг би покласти свої карти на стіл. Тобі, мабуть, цікаво, чому я це розповідаю?
– Мені цікаво, як звідси вибратися, шановний директоре.
Скільки років можна отримати за підпал? А якщо вони розкопали ту справу? Юрек побачив себе в залі суду, не в змозі вимовити жодного слова, втупившись у якусь невидиму точку, за якою накопичувалися вироки. Чи знаходиться в залі сім'я Олі? Батьки. Брат. Дзєшинський ніби прочитав у нього в голові:
– Ти погрожував мені в'язницею, тож тепер я можу віддячити. І не мушу нічого вигадувати. Я розповім тобі, що сталося. Я звільнив тебе з роботи, ти спалив сцену з помсти. Ти навіть не спитав про нещасного Маречека. Як думаєш, скільки років ти отримаєш за це? За таких обставин тебе ніхто не жалітиме.
– За мене так не бійся. Ми разом полетимо.
– НІ. Ми не полетимо.
Юрек подивився на грати у вікні. Якби підважити їх знизу, якби знайти, щось щоб підважити...
– Що ти хочеш? – запитав він, мудруючи із замком від грат.
– Зала закрита і, ну, у мене навіть не вистачає сил туди потрапити. І навіть якби я це зробив, я б... Що ти робиш? Намагаєшся відкрити грати?
– Нехай у тебе про це не болить голова, – Юрек уже знав, як впоратися з іржавим замком.
– Ти просто підеш до Зали і зупиниш Збишека, поки не пізно. Він буде там один, і ти повинен впоратися. Тоді я тебе пробачу. Навіть більше, може, якимось способом, ми станемо друзями?
В посмішці Дзєщинського не було нічого доброго. Юрек замислився над почутим.
– Ми в поліцейській лікарні. Я вичерпав свій потенціал героя.
Дзєшинський подивився на нього.
– Ти слабкий, але ж і упертий. Крім того, – він повернувся до столу, – у мене більше нікого іншого немає.
– Я отримаю лише кілька років. Краще сидітиму. Вам довелося б...
– Ні, – відповів Дзєщинський. – Ти вже так не думаєш.
В дверях стала Аніта. У неї було розпущене волосся, бліде обличчя, темні кола під очима, неакуратно підмальовані губи. Вона була схожа на людину, яка вибігла з дому, приголомшена жахливою новиною, не в повній свідомості, не знаючи, куди біжить. Дівчина впала в обійми Юрека і перелякано заціпеніла.
– На це ще буде час, – сказав Дзєшинський, і Юрек одразу зрозумів, що ніколи не дізнається, яку роль у всій цій справі відіграла Аніта.
Він звільнився від обіймів і почав одягатися. Йому це не дуже вдавалося. Як тільки він зміг надіти спортивні штани та м’яку футболку, він почав боротися зі шнурками. Потім, як герой останнього бойовика, він відважно підповз до вікна, смикнув раніше відчинений замок, виліз на підвіконня і стрибнув у ніч.
Розділ 27
Вони сіли в машину. Аніта вставила ключ у замок запалювання, але не повернула. Юрек сів на заднє сидіння. Він витягнув свою хвору ногу і хотів би її відрізати лише тому, що побачив у вікні першого поверху лікарні дві спохмурнілі голови Дзєшинського й Райтоха.
– Так і будемо тут стирчати? – запитав хлопець.
Дівчина не відповіла. Вона опустила вікно й вистромила лікоть. Вечір був теплий, як на ранню весну. Холодне світло модерного навісу оповивало пасажирів, які чекали на трамвай. Сяйво було мертвим, прямо з моргу, зовсім не схоже на світло у вікнах лікарні. Навколо ліхтарного стовпа ганялися діти. За кілька кроків поліцейський лаяв стареньку, яка не прибрала за собакою.
– Буде пізно, – попередив Юрек.
Він знав, що потрібно Аніті. Він з надією дивився на місто, що темніло, але все ж–таки уникало його. Люди люто розбігалися, наче хтось кинув між ними гранату. Поліцейський домовився зі старенькою, діти теж пішли. Зі сторони Тшебницької вулиці марширували молоді люди в костюмах анархістів. Вони сьорбали з пляшок, загорнутих у паперові пакети, блимали помаранчеві крапки сигарет. Всі прямували до лікарні, і Юрек здогадався, що вони збираються відвідати друга, якого вбили в якійсь бійці, про яку писали газети.