Аніта повільно відклеїлася від нього. Ще один поцілунок у вологі очі, рука на щоці. Вона повернула ключ запалювання.
– Ні, – сказала вона, ніби нічого з почутого не було для неї несподіванкою.
***
– Ми не мусимо цього робити. – сказала вона, вимикаючи двигун. Вони зупинилися біля Зали, в тіні густої верби. Жоден звук не порушував тиші. "Там хоча б птахи були", – подумав Юрек.
– Не мусимо, – погодився він.
– Дзєшинський викриє нас, як тільки щось піде не так, – подумала Аніта вголос. – Якщо все буде добре, немає сенсу чекати винагороди.
– Це правда. Нам не треба туди йти. Що б тут було поганого, якби ми виїхали? Нас ніхто не знайде.
– І куди?
– До Кельна.
– Північ. Не люблю.
Юрек опустив вікно. Йому потрібна була прохолода.
– Це тільки для початку, – він почухав ніс, розкинувшись, наче сидіння "ауді" перетворилося на плюшевий трон.
– Я знайшов би тобі хорошу роботу. Ти б поверталася після мене. Я б чекав тебе з обідом. Можливо, з вечерею.
– Ти вмієш готувати?
– Багато років я був один... На вихідних ми замовляли їжу по телефону і дивилися старі добрі серіали, знаєш, ще з тих часів, коли не прийшли "Божевільні"[29] і все спаскудили. Ми б пили вино і займалися коханням. Ми могли б виходити раз на тиждень і витратити один день на пошуки чогось кращого. Не обов’язково в Німеччині. Бо світ звужується, – говорив він зі все більшим трудом. – Можна було б купити кота, довбаного пухнастого кота, який би спав у ногах на ліжку.
– Перестань.
– Чому? – Його голос звучав гірко. – Кота звали б Мелман або Шприц. Ми б купили йому упряж і в погожі дні водили сволоту, паскуду, гуляти в ліс. Ми б фотографувалися. Одного разу я думав про те, щоб купити фотоапарат, вкласти трохи грошей в комп’ютер і фотографувати мінливий світ. Завжди чогось не вистачало, думав, що завтра, післязавтра чи щось таке. Тоді через рік чи два ми мали б квартиру з терасою. Наприклад, ми б поїхали у Францію і зняли будинок на березі моря. Так могло б бути.
Аніта сиділа напружено, ніби готова прийняти удар.
– НІ. Так не буде, – нарешті сказала вона. – Тому ми туди підемо.
Розділ 28
Зала нагадувала сталеву кулю, яка щойно виринула з глибин космосу. Над її вершиною зібралися хмари з електричними черевами. Вони ніби випливали з верхніх шарів неба, закручені в спіраль. Верхівка шпиля тонула в них.
У густих хмарах миготіло щось дивне, і в іншій ситуації Юрек схопив би телефон і включив камеру. Над самим куполом постала масивна фігура, схожа на морду кита, яка виявилася скелетом дирижабля, що велично ковзає до центру. Юрек чітко бачив шви та шпангоути, а також кабіну, неймовірно малу порівняно з усім колосом. У вікнах горіли вогні. Він поліз у кишеню за смартфоном, але не для того, щоб знімати, а просто щоб подивитися на зумі. Його рука застигла на половині дороги. Він відчув на своєму плечі пальці Аніти. Дирижабль, виринувши з хмари, почав повільно зникати. Він розвіявся, мов туман, згорнувся в струмки й темні вусики, впав зливою чорних пластівців, а коли дійшов до Аніти й Юрека, від нього залишилася лише половина. Як велика розбита пляшка з правдою всередині. Дирижабль спустився, світло в кабіні згасло, ніс був направлений до землі, прямо в бік Японського саду, він прискорився і зник. У повітрі кружляли нові темні плями, одні завбільшки з плащ, інші завбільшки з монету. Вони розсипалися та зникли. Крихта Історії впала Юрекові на щоку і поволі танула.
Позаду дирижабля біплани кружляли в бойовому танці, схожі на чорних джмелів, що збираються над величезною квіткою. Вони стріляли один в одного примарним вогнем, насмерть вражали упирів, але жоден із них навіть не торкнувся Зали чи прилеглих територій. Вони зникли без жодного звуку, як колись дирижабль. Але не тільки. Вони застрягли в невидимій кулі, і коли одна примара – як та палаюча, з хвоста якої йде клуб диму – залетіла надто далеко, то зникла, наче її щось поглинуло. Решта билися хаотично і без будь-якого плану, можна було подумати, що тут точиться не один бій, а осколки багатьох: деякі пілоти навіть діставали зброю і намагалися врятувати своїх побратимів. Один з літаків, надзвичайно незграбний, був вражений у фюзеляж кулеметною чергою, вогняні очі спалахнули і відразу перетворилися на язик вогню, що охопив всю машину. Сяйво осяяло обличчя Юрека й Аніти, вона навіть щось сказала, мабуть, щоб вони йшли далі, і пілот в останню мить катапультувався, відірвавшись від вогняної кулі, на яку перетворився літак. Він спустився на парашуті, чимось схожому на білого птаха з широкими крилами. Світлові ракети, випущені з небуття, освітлювали його. Юрек з Анітою вже бачили молоде обличчя і перелякані очі пілота, він забув звести ноги при приземленні і невдало впав, звалившись на бік, парашутний купол потяг його за собою. Однак він негайно підвівся, скинув мотузки й пошкутильгав прямо до Аніти та Юрека. У нього все ще були налякані очі, посинілі щоки та вуса кінокоханка 1920–х років. На мить у Юрека склалося враження, що парашутист помітив їх, що було неможливо, а втім – він махнув рукою, ніби відбиваючись від привидів, прискорився й почав зникати. Ноги розтанули його, руки випарувалися, і тільки голова йшла до них. Незабаром вона теж зникла.
29
Американський драматичний серіал, що виходив на каналі АМС з липня 2007 по травень 2015 року. Рекламна агенція під назвою "Стерлінг-Купер" розташована в престижному районі Медісон-авеню в самому центрі Нью-Йорка. Креативний директор агентства Дон Дрейпер є майстром маніпуляцій та інтриг. У нього зараз самий пік кар'єри, і ділитися з кимось своїм успіхом він не має наміру. Він зі своїми колегами зайнятий пошуками зовнішнього блиску та благополуччя, тому вони позбавлені внутрішньої краси. Самі герої називають себе "божевільними". Серіал розповідає про зміну звичаїв суспільства в Сполучених Штатах у 60-х роках минулого століття, торкаючись тем подружньої вірності, куріння та алкоголізму, розкриває проблему расизму, жіночої емансипації, гомофобії та антисемітизму з відчуттям атмосфери холодної війни.