– Ходімо, – попросила Аніта.
Перед Залою стояв старенький фольксваген із опущеним дахом. Шофер усередині спокійно чекав свого пасажира, курив сигарету без фільтру, зручно відкинувшись на шкіряному сидінні. Машина була без коліс, вона зависла на півметра над землею, навколо водія тремтіло гаряче повітря. Юрек з Анітою минали коней із слідами опіків і одразу за шпилем, у місці, де вже добре виднілася Зала, знайшли дві пари взуття: чоботи й червоні туфельки, покинуті в великім поспіху. Вони зникали не так, як решта, повільно, як піщані фігури, роздуті вітром. Позаду них шлях до кущів був позначений сорочкою від мундиру, сукнею, підв’язками та великими чоловічими сімейними трусами, хаотично кинутими на галявину. Крізь голі кущі вони могли бачити напівпрозорі тіла, сплетені в любовних обіймах. Вона обійняла його за шию, він схопив її за стегна, і його обличчя було таким, ніби хтось змушував його зробити цю приємну дію, приставивши пістолет до голови. Тіла уривалися на висоті стегон.
Юрека й Аніту від Зали відокремлювала смуга нічийної землі, яка виглядала як фото, зіпсоване накладанням двох негативів. Тільки негативів тут було більше двох – дерево без гілок росло прямо з засіків, ті ж входили в селянську хату, криту не соломою, а нічим. Поруч гавкала собача голова, але ланцюг за нею натягувався лише на тремтячому повітрі, тріпотіли крила невидимих курей, блимав коров’ячий ріг, і більш грізні клапті. На місці пивного саду, де нещодавно Юрек, розчарований своєю роботою, освіжався "пінкою" чи двома, було поле бою: кілька сотень тіл з’єдналися у вбивчій близькості. Темно-зелені мундири, забризкані брудом, засохлі рани, очі з жахом, застиглими у вічності. Аніта сховала обличчя на грудях Юрека, зате він не міг відвести очей. Йому стало ніяково, ніби він придивлявся до жертв автокатастрофи. Якщо б він нахилився, то міг би торкнутися руки худого хлопця з рваною раною вздовж шиї, притиснутого гвинтівкою. Його очі були схожі на дві скляні кулі з брудом всередині. І раптом в низ з'явилися сльози.
Юрек зупинився сам і зупинив Аніту. Грудна клітка худого хлопця почала підніматися, спочатку неглибоко, як серце, що вмирає, потім швидше й швидше, рана почала закриватися. Шкіра швидко закрила поріз. Молодик підморгнув і піднявся вгору, наче його тягнули невидимі мотузки. Від рани залишилася лише смужка завширшки з палець. Хлопець уже стояв трохи осторонь, з витягнутою перед собою рушницею і намагався вдарити багнетом атакуючого ворога. Інші піднімалися з-під землі, цілими рядами, немов після масового воскресіння, забрані на небо доброзичливим богом війни. Кулі поверталися до стволів, руки знову приєднувалися до тіл, очі знову з’являлися в нічого не розуміючих головах, черепи тихо зросталися, аж поки нарешті дві армії не розпалися, як однаковісінькі частини одного механізму, і побігли, як божевільні, одна до стін Зали, друга до трамвайної зупинки, щоб розвіятися там назавжди. На щойно забризканій кров'ю землі росли червоні маки.
Юреку й Аніті треба було перетнути гравійну доріжку, достатньо широку, щоб Ганнібал і його стадо слонів могли пройти по ній на шляху до Альп. Гравій повільно вкрив асфальт, з боків засвітилися ліхтарі, а Залу раптово загородив літак, що злітав. Він мчав прямо на них злітно-посадковою смугою аеропорту. Вони впали на землю. Юрек відчув щось схоже на легенький дотик, ніби кіт пробіг по його спині. Він обернувся й побачив хвіст літака на тлі червоного світіння. Вроцлав горів. Язики вогню вилітали з кам’яниць у старому місті, люди викидали з вікон ковдри та подушки, а потім стрибали на них, зграї птахів злітали в повітря хмарами іскор і через деякий час падали мертвими, вдаряючись об гарячу бруківку. Натовп, рятуючись від вогню, намагався дістатися сховища на Сольній площі. Високо над ними гауляйтер Ганке тікав із приреченого міста на літаку. І раптом усе скінчилося. Зала залишилася одна, чорна й мовчазна. Нібито та ж сама, але інша. Над чорними дверима висів ангел, давно вже зруйнований комуністами. Юрек зрозумів, що насправді в нього немає плану, крім надії, що його ключі все ще діють. Вони вислизнули з його рук, і він нахилився, щоб підняти їх, але не взяв, тому що ангел над його головою рухнув. Посипалася штукатурка, просвистів меч, і Юрек перекотився по землі, тягнучи за собою Аніту.