– О, точно! Що на це Смик? – вкрадливо запитала Аніта.
– Смика в це не втягуй. Кожен несе свій хрест.
– Смик уже натягався, – Юрек косився на пана Маречека, який тримав пістолет не надто впевнено. – А цього двірника як ти збаламутив?
Збишек трохи зігнувся.
– Якщо хочеш знати, Смика мені шкода. Вийшло так, як вийшло, – мабуть щиро, сказав він. – Може, ми уникнемо нових жертв? Ви не будете втручатися, і я віддячу тобі за хвилю спокою.
В голові Юрека проклюнулася думка, куди Збисьо міг би свою подяку засунути. Він мовчав, розмірковуючи, що робити далі. Натомість пан Маречек відновив свою гордість, помахав пістолетом і під дулом повів їх до виходу. Вони вже були біля дверей, коли Збишек гукнув:
– Аніта залишається.
На вусатому обличчі пана Маречка промайнуло здивування.
– Але...
– Ну не в Залі ж, – махнув рукою Збишек. – Ну все, забирайтесь.
Він міцно схопив Аніту за зап’ястя і потягнув праворуч, де були службові кімнати, кабінети, склади, гримерки артистів. Він зв'язав їй руки стрічкою. Дівчина не протестувала, лише косилася на вихід. Натисне на гачок чи ні? Маречек не був схожий на того, хто буде стріляти. Але Аніта схилила голову й дозволила Збишеку відвести її.
– Знаєш що, – сказав через плече Юрек, – тобі могла б відкритися історія разом із Паном Богом. Але б ти хрін з цього зрозумів
***
Лише тепер Юрек, якого вели під дулом пістолета, зрозумів, що пан Маречек не брехав.
Зала говорила тисячею голосів.
Він чув, як пастухи скликали свою загублену отару, проповіді латинською мовою та спів лицарів, які готувались до бою. Ремісник лаяв ледачого підмайстра, хтось кричав по–німецьки, закохані шепотіли ніжні слова, у корчмі точилася суперечка про гроші – хтось щось позичив і не бажає віддавати. Над цими голосами вирізнялася мова партійного активіста, він гарчав у ніс, посилаючи наляканих слухачів. Чути було стукіт коліс по бруківці і хоробру пісню переможної Червоної Армії.
Пан Маречек повів Юрека до приміщення охоронців. Він був схожий на коня з шорами, який ходив роками вивченим шляхом. Юрек ішов усе швидше й швидше, не оглядаючись. Він уявив, що станеться, якщо він побіжить або розвернеться і вдарить по цій дурній морді. За вікнами, на лисих гілках, спали птахи, і це видовище втішало Юрека.
– Пан, часом, не пересолює? – запитав він.
Пан Маречек тицьнув йому пістолетом під ребра.
Місяць заглядав у віконце, ніби цікавився із-за хмари, що там божевільні на Одрі роблять. "Привіт, старий, – пробурмотів Юрек, – але ж я потрапив у халепу, чи не так?".
– Подумай над цим. Від таких речей не відмиєшся.
Пан Маречек дав Юреку ключі і наказав відчинити двері. На це знадобилося трохи часу. Юрек глянув у бік порожнього коридору, очікуючи спалахів, видимих крізь кольорові вікна, хмар, що збираються над куполом, блискавок, що звиваються електричними котушками, і, нарешті, самого диявола, який прибуде на вечірку на колісниці, запряженій душами. Замість привидів він відчув задишку. Пан Маречек штовхнув Юрека на стілець і наказав йому скласти руки за спинкою. Він потягнувся по мотузку.
– Там висять камери. Ви подумали про це?
Пан Маречек щось буркнув. Він переклав пістолет у ліву руку.
– Начальнику ти мій золотенький, все я знаю. Камери, не камери , а ти ж з поліцейської дільниці п'ятами накивав, так мене, знову ж–таки, похвалять. І привалити тобі приємно, сволота.
Він зробив, як сказав, а потім підняв Юрека, що хрипів, назад на стілець. Пан Маречек увімкнув лампу на столі. Монітори були вимкнені. Але в кімнатці був ще хтось. Юрек не думав, що зможе посміхнутися в такій ситуації. Стіну підпирав незграбний охоронець родом із 1960–х років, в синьому халаті, натягнутому на великий живіт. Він чистив нігті складеним аркушем паперу.
– Вони побачать, як ти мене сюди затягнув, валянок скислий, – Юрек сплюнув кров’ю.
– Щоб ти знав, ти ж сам тут повозився, тепер камера лайно тільки бачить і ще менше записує.
Він стягнув Юрекові зап’ястки мотузкою. А тим часом на столі сидів пузатий охоронець із шиєю, як у динозавра. У військових штанах із бічними кишенями та в кітелі він був схожий на дезертира, який прикидається цивільним. З його шиї звисав золотий ланцюжок, на потилиці розцвіли червонуваті шишки, з–під густих брів визирали байдужі очі. Він схрестив руки на грудях і ритмічно погойдувався, мабуть, під якусь музику, яку чув лише він.
– І ти дозволив себе обманути. Що тобі сказав Збишек? Сенс історії пообіцяв? Навіщо тобі це, Марек?
– Замовкни.
– В тебе будуть клопоти.
– Замовкни, я за себе не ручаюся. Хто вдарив мене на очах у Святішого Отця? Ти що думаєш, що охоронець ідіот? Ти думаєш, у мене вдома книжок немає? Я не знаю, що відбувається? Фраєр з Берліна, інститут профукав, і розуму ні на гріш.