– Подумай над цим.
Пан Маречек закінчив мучитися над петлею. Мотузка сильно врізалася у Юрекові зап’ястки. Інший охоронець сидів біля вікна, напівпрозорий, у білому костюмі та чорній сорочці, ніби персонаж із фільму, знятого в той час, у якому він жив. Його чорне волосся було зачесане назад, вуса блискучі, з бутоньєрки стирчала хустка, і якби не руки, можна було б подумати, що це джентльмен, а не охоронець. Його пальці були, як у мавпи, волохаті й сильні, створені для того, щоб хапати за чуже горло. Він окинув поглядом вогні міста, комусь криво посміхнувся й почав вибирати тютюн із свого кисету.
– Я своє знаю.
– Та ну? – в голові Юрека почало щось світати. – То чому Смик загинув? Чому Збисьо перехитрив директора та інших? Тому що він хоче влаштувати вечірку лише для себе. Ви й справді вірите, ніби він вас впустить?
– Бухти собі на здоров’я.
– Ну, я й говорю. Він тебе, придурка, наєбе. Тобі пощастить, якщо ти доживеш до ранку, – сказав Юрек, а потім його вдарили рукояткою пістолету. Він впав з кріслом на стіну. Пан Маречек стояв над ним, важко дихаючи.
– Пиздиш.
– Додай подумки. Просто як два плюс два.
– Просто для виродка з Берліна.
– Бо тут, у Вроці, виродків вже немає?
На мить запала тиша. Маречек, втомлений зв’язуванням, розмовами, триманням пістолету та побиттям, жадібно ковтав повітря. Він засунув зброю за пояс, як чесний поліцейський на своїй останній місії перед відставкою. Підняв Юрека, поплескав його по плечу й пішов.
– Ти ідіот! Тобі вже хана! – бився і кричав Юрек. – Пане Марек, якби я знав, то перепрошую за Святого Отця, – у нього перехопило подих. – А Збись пана в дупі бачив!
Біля дверей стояв лакей у червоному сюртуку зі смужками чорного оксамиту. На ньому були білосніжні панчохи, начищені черевики, а з–під перуки визирало рідке волосся. Обличчя з рябинами здавалося м’яким, воно наче втиснулося в потилицю. Жирні прищі вкрили ніс і підборіддя. Тремтяча від сифілісу рука насилу тримала тростину. Дворецький зник, коли в дверях з’явився пан Маречек.
– В дупі, не в дупі. Але мені спало на думку, що я зв’язав тебе надто міцно.
Розділ 30
Якби Юрек звільнився раніше, він, мабуть, зумів би врятувати пана Маречека. Залишившись у темряві, він смикав пута, натягував їх, послаблював, навіть намагався потертися об краї стільця, перш ніж нарешті виявив, що вузол, який поперемінно тягнув і тиснув великим пальцем, нарешті почав слабшати. Хлопець звільнив руку, потер зап’ясток і відчув запаморочення. У нього боліли коліна, рана на передпліччі, мабуть, відкрилася – він відчував, як пов’язка повільно напитується кров'ю. Юрек хотів знайти щось для самозахисту, але тут були тільки банки. Він хотів тікати, але зміг лише кульгати. Охоронці навіть не здригнулися, відсунуті в давно минулий час. Сифілітик опустив голову, велетень із лисим черепом загасив цигарку.
Пан Маречек лежав навпроти сувенірного стенду, повернувши обличчя догори та підклавши руку під голову, ніби відпочиваючи і придивляючись, як ковзають по небу хмарки. Але скляні очі вже нічого не бачили, посеред грудної клітки була дірка, куди можна було просунути палець. Суха. Юрек схилився над тілом, він хотів знайти пістолет. Нічого не чіпай. Хлопець рухався далі вперед, все швидше й швидше, викидав перед собою здорову ногу, підтягував хвору, почув, як Збишек щось кричить у сутінках, під куполом, і тут же краєм ока побачив його: маленький силует, що стоїть серед руїн сцени, витягнувши руки вгору, до туманних фігур, що обертаються по колу. Там були лицарі й розбійники, дівчата й старі повії, єврейські купці, студенти й підручні. У Юрека було непереборне бажання втекти туди і забрати те, що йому належало, він мусив боротися сам із собою, ніби він був розділений, одна частина хотіла пізнати, а інша – знайти Аніту. Вихор над головою Збишека став ще густішим, рука стала ногою, а постаті оповив туман. Миготіли страшні обличчя, кружляв гарматний пил, летіло каміння з–під гусениць невидимих танків.
Він поволікся ліворуч. Історія огорнула його повністю. У коридорі, серед пострілів і спалахів, прусські солдати штурмували фортецю, намагаючись прорватися через пошатковану стіну. У облягаючих одностроях з поганої тканини, штанях до литок і шкіряних чоботях вони були схожі на привидів. Солдати крутилися біля його ніг, один з них виліз і тут же вдарився, перескочив через нього, теж упав, через трупи своїх друзів, повернувши до Юрека своє налякане, напудрене обличчя, його очі витріщилися, ніби він бачив його крізь час і простір. Нещасний прийняв хлопця за примару, за наближення смерті.