На висоті Сольного майдану Макс Берг почав кричати голосніше, ніж раніше. Він чіплявся за вікно, як людина, яку силоміць вивозять із рідного дому. Поглинав Вроцлав. Тупотів ногами, ляскав руками й раптом замовк, ніби засоромлений своєю поведінкою.
– Halten wir an! Kann das Ding stehen bleiben?[36]
Юрек проїхав повз автобусну зупинку. Ліворуч – довоєнні кам’яниці, яким несприятлива історія додала трохи сірості епохи ПНР. Там були веселі вивіски хостелів, реклама фінансових послуг, дешевої їжі, ще чогось. Праворуч скляна офісна будівля і дорога прямо на Ринок. Берг уже збирався підвестися, коли побачив себе (обличчя Збишека) у дзеркалі з боку водія. На мить він втратив контроль над собою. Хитаючись, нахилився вперед і торкнувся своїх повік і щік, ніби хотів їх подряпати, щоб побачити себе старим. Рішучим рухом він пригладив волосся, звів лопатки й вийшов з машини. З іншого боку стояла чорна "тойота".
– Welches Wunder hält die Welt noch zusammen? – запитав Берг. – Ihr halbnackten Menschen... warum seid ihr nicht untergegangen?[37]
– Das ist nicht so einfach, – відповів Юрек, викликаючи посмішку Берга. – Wir schlagen uns irgendwie durch[38].
– А wo ist Gott?[39]
Юрек відповів знизанням плечима.
– Hat Gott die Menschen verlassen? – запитав Макс Берг тремтячим голосом. – Oder nur mich[40]?
– Ich habe keine Ahnung. – розвів руками Юрек. – Vielleicht gibt es ihn irgendwo, vielleicht auch nicht[41].
– Dann muss ich ihn ja suchen[42].
Берг поклав руку на плече Юрека в сором’язливому жесті вдячності. І пішов вперед.
Спочатку він ледь йшов. Через колії, у бік старого міста, між вітринами, повними сучасних скарбів, захищених броньованим склом, поміж пунктів обміну валюти, шикарних банкоматів, біля воріт, з яких б'є припаленою марихою, повз людей, що диміли синтетичними цигарками, у бік пастельних багатоквартирних будинків, кришталевих фонтанів, у бік підвалів, де пульсуюча музика намагалася гармоніювати з ритмом сердець останніх танцюристів. На виїзді з вулиці Ставової він завмер і похитнувся, наче від серцевого нападу. Юрек і Аніта були відразу за ним.
– Mein Gott… – прошепотів він. – Ist das wirklich meine Stadt[43]?
– Так, – відповів Юрек польською, – Ваше.
Він стежив за силуетом, що зникав серед вогнів. Крок Макса Берга набирав впевненості. Він кинув погляд на табуни молоді, що пливли з боку барвистого фаст фуду. Один із них, хлопець у капюшоні, мало не протаранив його. Макс Берг просто зігнувся й відштовхнув його рішучим рухом, який можна побачити лише у старих. Молодий відскочив, упустивши свою колу, вилаявся і зник.
З чорної "тойоти" вийшли дві знайомі постаті. Райтох, що спирався на тростину, і випрямлений Кокошка. Берг уже доходив до перехрестя, і вони пішли за ним, як пацюки за ватажком стада, як слухняні ченці за хрестом. Юрек сховався в ніші.
Він хотів запитати Аніту, що далі, але дівчини вже не було.
Велика подяка Марченко Людмилі за редагування
Жовтень 2023