Інтер'єр Зали зі сценою нагадував йому засипану піском гробницю. Все мертве і давнє, і водночас виглядає живим, прагне влитися в ритм сучасності. Коридори були порожні, вже прибрані, і важко було повірити, що тут хтось коли–небудь ходив. Темрява в конференц–залах. Юреку стало цікаво, чи всі камери ввімкнено. Може, їх теж розмістили в кімнатах співробітників? Він зітхнув і вирішив, що надасть цій самотній споруді трохи життя.
У перший день він хотів зробити все можливе, щоб уникнути святкувань. Він сподівався спати в кімнатці, як кожен порядний охоронець від початку часів. За ним також стежили камери, і він не сумнівався, що пан Маречек знайде в собі сили та бажання перевірити свої службові записи. Фізичні вправи підуть йому на користь. Особливо після минулої ночі. Юреку подобалося – як і в цю мить – слухати власні кроки, що лунають коридорами. Іноді хтось залишав увімкненим радіо. Потім він тинявся, неспішно зазираючи за злегка прочинені двері.
Цього разу він пішов просто під купол. Він була оповитий чорною темрявою. Капелюх для Пана Бога. Уламки, розкидані робітниками, сплавилися в один темний риф, кабелі освітлювального обладнання нагадували розтягнуті на щоглах мотузки, і Юрек жахнувся, побачивши, що хтось сидів на одному зі стільців праворуч. Чоловік ніби молився. Юрек інстинктивно міцніше стиснув руку на гумовій палиці й тут же її розслабив – то була не людина, а лахміття, покинуте робітниками. Спочатку він штовхнув їх, потім розкидав, а потім йому стало легше.
Хлопець обійшов другий поверх, на мить подивився вниз, а потім повернувся в фойє. Він перевірив кімнати поруч з офісом. Нічого. Лише капала вода, хтось добре не прикрутив кран, а луна неслася, як під стелею печери. Він відійшов до вхідних дверей і вийшов у холодну ніч. Молоді люди вже пішли, залишивши пляшки. Юрек присів. Скоро почнеться свято, закінчиться ще швидше, і всі відпливуть до нових справ. Дзєшинський і Банах запряглися до фестивального проекту, у Залі була своя дирекція, і Юреку не було чого там шукати. Повернення до Вроцлава нічого не змінить. Далі – просто шалений вихор: з роботи на роботу, з квартири на квартиру, сьогодні тут, завтра в Берліні, післязавтра в Лондон, що далі? Юреку зробилося холодно.
У будівлі його зустріло багато голосів. Вони йшли з головного залу з–під куполу. Він зупинився, зайняв захисну позицію і приготувався вдарити кийком. Він мав викликати справжню охорону. Що там відбувалося? Можливо, це були робітники, але якщо так, то чому він не помітив їх раніше? Голосів було забагато, і коли Юрек вже біг до них, вони злилися у зойк і лязкіт. Буйство звуків. Крики до неба, стогони, зойки такі дикі, що майже нелюдські. У Юрека запаморочилося в голові. "Навіть якщо б Зала заговорила, навіть різними голосами, не звертай на це уваги", – згадав він слова Банаха.
І це була мова війни. Почулося іржання поранених коней, удари сталі по сталі, звуки падаючих тіл. Тріщали черепи й древка, з перерізаних горлянок хлинула кров, під куполом лунали відлуння голосінь поранених і вмираючих. Над усім цим лунав гуркіт сурм, що закликали до бою. Юрек зітхнув з полегшенням. Ось як ви розважаєтесь!
Зала була порожньою, як він і залишив її. Розкидане сміття, сцена, що чекає на артистів, і гучномовці нагорі. Там він має шукати відповіді. Дуже добре, сказав він собі, якщо хочеш так веселитися, Маречек, то розважся. Ще порахуємося.
– Гаразд, я засміявся! – вигукнув він. – Вилазь!
Йому відповіла тиша.
І тупіт самотнього коня, що доноситься звідкись із північного крила. "Як хочеш, старий цапе, – подумав хлопець. – Але ж я тобі дам. Тільки знайду тебе.
Він шукав до світанку, але в Залі нікого не було.
Розділ 7
Ринкова площа Вроцлава, упорядковане містечко. Кожна з вузьких кам'яниць мала свій колір. Червоний і бежевий колір кориди, зелень фісташкового морозива, орнаменти біля вікон, черепиця цегляного кольору, пошкоджена, поцяткована слідами голубів. Внизу були вивіски, такі ж, як і всюди: "Піцца Хат", ресторан "Греко"... І тільки паб "Жак" виглядав якось по–домашньому, може тому, що замість жаків[5] там сиділи похмурі люди над оселедцями та сотками горілки. Крім того, банки, що товпилися мов бандити по кущах. Вивіски біля входів у них однакові, одноколірні, літери лагідні, мов опіум, а всередині порожньо, тільки лихварські поплічники, дивно напружені й похмурі. Був також ідіотський фонтан, який викидав у небо брудну різнобарвну воду, зроблений із товстого скла, чи чогось, що нагадувало Юрекові скло.