— Тут пишеться, що клавішу слід натискати о двадцять третій годині, а таблетку приймати не пізніше, як за хвилину до пуску.
— Тобто все це відбувається вночі! — Славко, здавалося, аж зрадів. — Авжеж! Удень вертоліт не стане зависати над інститутським подвір’ям. Багато свідків. А об одинадцятій, коли ви задраїте люк і натиснете на клавішу, з’явиться літальний апарат і, зачепивши лабораторію, доправить її в те місце, де ростуть мімози і на вас чекає шашлик. А подорож у часі триватиме якихось дві — дві з половиною години.
— Тут також пишеться, що в машині можуть перебувати одночасно не більше двох людей середньої ваги, — мовив Чумак, все ще вивчаючи інструкцію. — Можна й більше, але тоді не вистачить пального на зворотну дорогу… Втім, усе залежить від довжини часової відстані.
Озвалася Марія:
— Отже, Славко, можеш бути спокійним. Третього місця в машині немає, і тобі не доведеться ризикувати.
— Немає й другого, — зауважив учений, не підводячи голови від інструкції. — Адже на зворотному шляху в машині вже буде не двоє, а троє. А втім, стривайте… Після того, як натиснеш на клавішу, залишається ще одна хвилина, впродовж якої можна зачинити двері ззовні, і машина сама опиниться там, звідки її прислав Заміховський. Отже, нікому з нас не доведеться ризикувати.
— Крім Заміховського, — сказала Марія, — який залишився сам на сам з хижаками пермі.
* * *
Чумак, мить повагавшись, натис на масивну бронзову ручку. Важкі двері відчинились легко і безшумно, впустивши його в тамбур парадного. Крізь скло внутрішніх дверей він побачив вахтера, що сидів за письмовим столом і читав. Світло нічника вихоплювало з сутінок тільки книжку і руки вахтера — нерухомі і важкі, ніби вирізьблені з того ж дуба, що й двері парадного входу. За мить руки ворухнулись, вахтер підвів голову, тоді, старечо зіп’явшись на ноги, пішов відчиняти.
На подвір’ї було незвично тихо, тьмяний паралелепіпед лабораторії освітлювався тільки місячним сяйвом. Прислухаючись до своїх кроків, звук яких відлунював у порожнечі двору, Чумак подумав, що дав утягнути себе в дивовижну гру, в якій можна брати участь, лише відмовившись від здорового глузду і ставши на шлях умовності. А ще йому подумалося: те, що зараз зветься “здоровим глуздом”, раніше теж було умовністю. Хіба мало люди колись понавигадували килимів-літаків, люстерок, дивлячись у які, можна бачити предмети як завгодно далеко? Але умовність умовністю, а в Чумака й досі боліли руки від важезного блоку живлення, який вони ще завидна доправили сюди зі Славком з фізичного корпусу. Але перед тим він мав не дуже приємну розмову з керівником групи науковців, у яких Заміховський виманив (за словами керівника) реактор найновішої моделі. Тільки з поваги до Чумака, а також у зв’язку з тим, що реактор (хоч і порожній) усе ж повернули, керівник дозволив їм узяти блок живлення.
Вчений відчинив двері лабораторії. Його ніс уловив запах чогось їстівного, смачного. Ввімкнувши світло, він побачив на столі дві каструлі. Отже, Марія не сумнівалася, що “машина” сьогодні кудись помандрує. Знадвору почулися кроки. Від чорного входу прямував Славко.
— Я виглядаю вас уже півгодини, — мовив він, наблизившись.
Славко, мабуть, сидів у секторі біля вікна, не вмикаючи світла.
— Чого ви прийшли? — запитав Чумак.
— Щоб натиснути на оту клавішу.
— Але ж ви не вірите.
— Через те й прийшов.
— А де Марія?
— Не бачив.
Чумак був певен, що вона десь близько. Він оглянув тьмяні закутки двору, але дівчини не виявив. Коли годинник на стіні лабораторії показав за п’ять до одинадцятої, з чорного входу вийшла Марія.
— Поїхали, — сказала вона, наблизившись.
Учений на мить розгубився. Він усе ще очікував якоїсь іншої розв’язки.
— Дурниці, — озвався Славко. — Давайте так, Мирославе Петровичу: я зачинюся в лабораторії і рівно об одинадцятій натисну на клавішу, а ви сховайтесь і спостерігайте за небом…
— На клавішу може натиснути тільки той, хто ковтне пігулку, — сказала Марія.
— Нісенітниця. Ну, добре, давай ковтну. Сподіваюсь, мене не знудить від неї. Теж вигадав — “пігулки від часового прискорення”!
— Гаразд, — погодився вчений. — Ми з Марією стежитимемо з вікна мого кабінету. Як тільки щось помітимо — я ввімкну світло. При цьому ви негайно покидайте лабораторію.
— Я нікуди звідси не піду, — сказала дівчина, і в її голосі було стільки рішучості, що Чумак зрозумів: її не витягти з лабораторії й силою. — Я вже й пігулку ковтнула, — додала вона.
— Як знаєте. — Він ще раз пильно оглянув подвір’я, сірі квадрати вікон, тоді попрямував до чорного входу.
По дорозі Чумак подумав, що сучасна наука принципово не заперечує подорожі в часі, але якщо тільки вона спрямована в майбутнє; потрібен лише апарат, що рухався б зі швидкістю, близькою до світлової. Тоді, наприклад, Марія, яка у свої двадцять два роки помандрувала б на космічному кораблі до зірки, котра знаходиться на відстані 21-го світлового року від Землі, повернулася б на батьківщину через 42 роки за земним часом. Для Марії ж ця подорож тривала б лише 6 років. Її нареченому Заміховському на той час уже виповнилося б 75. Чумакові спали на пам’ять рядки Олександра Блока:
Учений зайшов до свого кабінету, навпомацки відчинив вікно. Внизу, в ілюмінаторах лабораторії було темно. Він сів на підвіконня і почав дивитись у небо. Подумав, що ефект затримки часу на борту апарата, який швидко рухається, вчені перевірили експериментально: відправляли атомний годинник на реактивному літаку в навколоземну подорож і порівнювали його хід з ходом такого ж годинника на базі. На останньому “нацокало” більше, ніж на тому, що був у літаку. Він також подумав, що серед людей є справжні мандрівники в часі — астрономи. Вивчаючи космічні об’єкти, яких давно вже немає, вони по суті мандрують у часі, і за часову дорогу їм править світло космічного тіла, яке давно вже згасло, а за “машину” — Земля, котра в свою чергу є складовою ще більшої “машини” — Сонячної системи, і так далі. Світло доносить до астронома інформацію про далеке минуле Всесвіту — іноді віддалену на мільярди років від сьогодення… “Яку ж теорію взяв за основу Заміховський? — міркував учений. — Що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху? Але ж це надто загально. Олекса писав про якісь елементарні частки — “тахіони”, що можуть рухатися тільки з надсвітловою швидкістю. Тобто виходить швидкість з протилежним знаком. Чи й справді можна “плавати” проти течії часу…”
Раптом Чумак прислухався і став пильніше оглядати клапоть неба між корпусами інституту. Але звук ніби розтанув, а може, його й зовсім не було і йому те тільки здалося. Та враз він відчув, що важкі стіни немовби тиснуть на замкнений простір подвір’я, роблячи його все тіснішим і тіснішим. І сам простір, немов матеріальна субстанція, стає все щільнішим і щільнішим, як вода на дні океану. А потім простір ущільнився до “драглів”, які швидко густішали, аж поки не затверділи, і Чумак відчувся вплавленим у скло. Та раптом те “скло” розсипалось невидимим піском, звільнивши простір двору для літньої ночі. Це тривало, здавалося, якусь мить… Він глянув униз і від розгубленості зачаїв подих. Тоді зажмурився і по хвилі знову подивився у двір. Там було порожньо. На тьмяному подвір’ї від лабораторії не лишилося й сліду. Ще не вірячи в те, що сталося, він поспішив до сходів, по дорозі ввімкнувши навіщось світло в кабінеті. Але лабораторія таки зникла, разом із Славком і Марією. Якийсь час він розгублено стояв посеред двору, а тоді знову піднявся до свого кабінету. Глянув на годинник і побачив, що вже далеко за північ. Він не повірив годинникові і ввімкнув радіо. Але воно мовчало. Не працювала навіть програма “Для тих, хто не спить”. А ще Чумак побачив на столі аркуш паперу, якого першого разу в темряві не помітив. То була заява Марії на відпустку. І тут Мирослав Петрович відчув, як з лівого боку грудей замлоїло, а потім почало терпнути. Він дістав з шухляди пляшечку з валеріанкою, накапав у склянку і, розбавивши ліки водою з графина, випив. Потім сів і довго сидів, намагаючись ні про що не думати.
Думки небезпечні тим, що їх супроводжують почуття…
* * *
Натертий до блиску паркет другого поверху інститутського коридора дзвенів під ногами, як скло. Чумак аж здригався і намагався ступати якомога тихіше. У сорочці в голубу клітинку і темних штанях він найменше скидався на доктора наук. Та й на обличчі в нього не було й натяку на амбітність чи звичайну впевненість, притаманну багатьом ученим його рангу. Він картав себе за те, що піддався на Славкову пропозицію спостерігати з вікна, замість того, щоб самому натиснути на клавішу і згідно з інструкцією Заміховського одразу ж покинути лабораторію. А все від його невіри в часову подорож. Він подумав також, що життя людини — це, по суті, та ж мандрівка в часі, тільки від сучасного до майбутнього; до того ж, починається вона з короткого повторення всіх етапів розвитку — від риби до людини. Та подорож відбувається щомиті і припиняється з останнім ударом серця.