— Особисто я не проти. Але чи погодиться Заміховський?
— А навіщо нам його згода? Він же твій підлеглий.
— Він творча людина, Панасе. А у творчих грані між поняттями начальник і підлеглий сильно розмиваються. Ще давні греки вигадали таке слово, як “гомонойя” — рівність за розумом.
— Скільки літ спливло, Мирославе! А ти як був лібералом, так і залишився. — В очах гостя вгадувалися поблажливість і навіть співчуття.
— Раніше ти називав мене тюхтієм, — з усміхом нагадав Чумак.
— Тоді ти ще не мав учених ступенів. А тюхтій з науковим ступенем — то вже ліберал. — Від Браїлчиного сміху, який нагадував іржання, забриніло скло на книжковій шафі.
Чумак з заздрістю дивився на рівні білі зуби свого колишнього однокласника. “А в мене й половини, мабуть, не залишилося”, — подумав він. Діждавшись, поки гість вгамується, сказав:
— Отже, зачекаємо Заміховського.
— А де він?
Чумак не любив брехати, але й правди також не міг сказати. Він відповів так само, як і директорові:
— В пермі.
— Ну і коли він повернеться? — допитувався Браїлко. — Я хотів сказати: коли я довідаюся про ваше рішення?
— Я подзвоню тобі, Панасе, — відказав Чумак.
Останнє Браїлко зрозумів, як закінчення ділової розмови. Він підвівся і знову втупився поглядом у трилобіта.
— Що діється у світі, Мирославе! То виловлюють диво-рибу латимерію, яку вважали за таку, що давно вимерла, то знаходять відбитки ніг трипалого динозавра, то зустрічають в океані гігантських змій, які нагадують викопних плезиозаврів. А зараз ти мені показуєш ще більше диво.
Чумак тим часом підійшов до шафи, де була колекція, і, відсунувши скло, взяв звідти шматок породи.
— Глянь, — показав Браїлкові.
На сірому камені карбувався чіткий відбиток трилобіта.
— Не кабінет ученого, а кімната див, — сказав гість, порівнюючи відбиток на породі з істотою в банці. — Кембрій…
— Тямиш, — похвалив Чумак. По миті додав: — Таки кембрій. І на відбиткові, і в банці.
— І в банці? — очі Браїлка весело заблищали.
— Атож. І в банці.
— І отой слимак у мисці теж із палеозою?
— З палеозою.
— Бачу, спілкування з Заміховським для тебе марно не минуло, — сказав Браїлко. — Можеш не втаємничувати, хто та людина, що діп’яла тобі оці всі дива… Авантюристом він був, авантюристом і залишився.
— Але ж дива справжні, — нагадав Чумак.
— Справжні… Бо такі зараз учені. Не встигне знайти скам’янілість якоїсь істоти, як спішить занести її до реєстру тих, що давно вимерли. Буцімто на Землі мало білих плям, де ці істоти можуть жити. Та в тропіках є такі місця, куди людині зась. На Новій Гвінеї і в долині Амазонки скільки завгодно неприступних місць. В Австралії існують цілі гірські хребти, які люди бачили тільки з літака. Досі нікому не пощастило проникнути в болота Бахр-ель-Газаль, що в Центральній Африці, в північні райони Гімалаїв… Як ти гадаєш, коли людство дізналося про широкогубого носорога коттона — другу за розмірами істоту на суходолі? Порівняно недавно — в 1910 році. А про найбільшу з відомих рептилій — дракона з острова Комоло? В 1912 році. Я міг би тобі навести багато прикладів, коли в наш час знаходять тварин, які вважалися за такі, що давно вимерли. — Браїлко змовк і по миті майже лагідно додав: — Чи ти й справді повірив отому пройдисвіту?
— Де в чому і ти йому повірив, — відказав Чумак.
— Ну, з усяких там електронних штук це таки спеціаліст. Майстер високого класу, — в голосі Браїлка з’явилась навіть повага. — А щодо всього іншого — лайдак, — останнє він вимовив так, ніби поставив штамп на особовій справі Заміховського.
Чумак спохмурнів. Слова, сказані про Заміховського, образили і його. Він раптом подумав, що Олекса, якого він знає зовсім недавно і який молодший від нього на цілих сімнадцять років, ближчий йому, ніж давній інститутський товариш. Він раптом глянув на Браїлка зовсім іншими очима. Авторитет чоловіка в темно-синьому костюмі з такою ж синьою, трохи зсунутою вбік краваткою тримався не на власних досягненнях у галузі палеонтології, а на сумлінності, з якою він добував факти. Браїлко любив казати: “Я даю вам факт і ручаюся за його достовірність. А те, як ви його коментуєте, — ваш клопіт”.
— Панасе, позиція здобувача фактів дає тобі великі життєві вигоди, — сказав Чумак. — Ти можеш висміяти кого завгодно за хибні ідеї. Тебе ж, оскільки ти ніяких ідей не висуваєш, критикувати неможливо. — Мирослав Петрович хотів сказати також, що в жертву цій зручній позиції його колишній друг пустив і їхню юнацьку мрію, але утримався.
— Додай, що факти, які я даю, завжди достовірні, — зауважив з усміхом Браїлко.
Раптом його обличчя стало непроникним, а очі, що досі поблискували, наче лаковані, потьмяніли. Він сказав:
— Мирославе, науковця годує не рахунок у банку, а концепція. Та сума поглядів і наукових переконань, які він набув за багато років. Стати на чужу позицію — це відмовитись від усього і, отже, перетворитись на ніщо, викинути на смітник отой тугенький стосик асигнацій, за які тебе поважають. Через те я ніколи не повірю в марення твого Заміховського.
— А ти маєш певність, що асигнації не фальшиві? — запитав Чумак.
— А коли й фальшиві… Вони мене годують.
— Отже, концепція, яка годує… — сказав Чумак і осудливо подивився на Браїлка.
Могутня, хоч і нескладна постать колеги видалася йому раптом жалюгідною. Не сутулість і не похилі плечі її такою робили, а останні слова його. Він згадав геолога Котенка, який до сорока років був запеклим прибічником теорії циклічності; підготував з цієї теми дисертацію, розіслав реферат. Та несподівано, перед самим захистом, йому на очі потрапила стаття, в якій доводилася хибність теорії циклічності. Для Котенка аргументи того маловідомого геолога здалися такими вагомими, що він відмовився від захисту. А тим часом його підтримували як члени вченої ради, так і провідні спеціалісти з інших міст. Йому радили спочатку захиститись, а потім поступово відійти від цієї теми. Та Котенко відмовився, чим нажив собі ворогів. Йому довелося навіть перейти в інший інститут, де він і зараз працює.
Браїлко, мабуть, угадавши зміну настрою інститутського товариша, раптом заспішив. Пояснив, що мусить побувати ще в двох установах і встигнути на зворотний поїзд.
— Стривай-но, — Чумак висунув шухляду письмового столу і дістав звідти брошуру Заміховського. — Візьми. В дорозі проглянеш.
— Он як, — мовив Браїлко, глянувши на назву і прізвище автора. — Аж так далеко зайшло…
На прощання, яке було не таким щиросердним, як зустріч, гість сказав:
— То я чекаю на твій дзвінок.
Дослухаючись, як затихають важкі кроки Браїлка, Чумак подумав над тим, чи вистачило б у нього самого мужності вчинити так, як учинив колись Котенко.
* * *
Минуло вже чимало днів відтоді, як “машина” Заміховського занесла кудись Славка з Марією, але почуття тривоги не слабшало. Щоразу, коли Чумак опинявся на порозі чорного входу, йому ввижалося попереду не тісне подвір’я між стінами інститутських корпусів, а безкінечний тунель, глибина якого вимірюється не кілометрами, а роками, і що з нього ось-ось має вигулькнути сіра металева буда… Якось учений застав у дворі Пойду. Той походжав між аркою воріт і місцем, де раніше стояла лабораторія, видивлявся щось на бруці. Помітивши Чумака, він чемно привітався і, наче й не було нічого, покинув подвір’я. Вченому, мабуть, натякали, що повернення експедиції чекають також Пойда з Мурченком і що цього разу йому не вдасться обвести їх круг пальця.
Після того випадку Чумак став з’являтися в інституті за годину до початку роботи. Його щоразу проймало трепетом, коли він натискав на холодну з ночі ручку дверей… І цього разу, кивнувши неуважно вахтерові, вчений поспішив по лункому фойє до чорного входу.
— Мирославе Петровичу, заждіть-но.
Чумак зупинився, здивовано подивився на літнього чоловіка за вахтерським столом.
— Візьміть ось. Співробітник ваш велів передати, — вахтер простягнув Чумакові ключ.
Мирослав Петрович, немов загіпнотизований, дивився на маленький блискучий предмет. Нарешті, отямившись, запитав:
— Який співробітник?
— Вусатий, високий. Прізвища не назвав…
— Хто з ним ще був?
— Нікого.
— Коли це сталося?
— Та десь о третій ночі. Такого ще ніколи не траплялося. Засиджуються… Але до десятої, ну, до одинадцятої. А щоб так… З’явився, як мара…
— Він щось казав?
— Та нічого. Велів тільки передати ключ. Вам особисто.
Учений, подякувавши, поспішив на подвір’я. Лабораторія стояла на тому ж місці, ніби нікуди й не зникала. Ключ м’яко ввійшов у щілину замка… Перше, що побачив Чумак, було лігво, набите цупким листям. Від нього тхнуло терпким запахом, схожим на запах хвої. Кришку пульта було піднято, і поряд з клавішею “в дорогу” лежала інструкція до машини Заміховського. На лабораторному столі учений помітив зошит у синій обкладинці, а на ньому коробку з фотоплівкою. Він уважно оглянув кожен куток, зазирнув у всі шухляди довгого столу, але нічого більше не виявив. Сховавши плівку до кишені і ставши в дверях, ближче до світла, він відхилив обкладинку зошита і побачив знайомий і такий близький йому почерк…