“Мій мудрий учителю і надійний друже! Я знав, що невіра в існування хрономобіля не завадить Вам простягнути руку допомоги, тепло і міцний потиск якої я відчув аж тут — у далекому палеозої. Та насамперед — про Славка і Марію. Подорож їхня тривала недовго. Досить сказати, що за час її не встиг навіть вичахнути борщ, який принесла з дому Марія. О! Благословенна страва! Я, змушений харчуватись то карбоновими грибами, то яйцями пермських рептилій, накинувся на нього, неначе три дні не їв. Та що там три дні… Мільйони років! Хоча смакування борщем було моєю другою втіхою. Першою ж було те, що я побачив Марію, яка разом зі Славком виходила з лабораторії. Далі пішли дрібніші радощі, зокрема від того, що Марія постригла мені бороду і я поголився, а потім перевдягнувся в свіжий одяг. Всі ці блага я прийняв як компенсацію за поневіряння і злигодні, котрих зазнав, блукаючи в різних геологічних системах, а надто за останні дві доби, коли поруч не було моєї лабораторії і я змушений був ховатися в домівці диметродонтів. Щоправда, домівка та зараз пошкоджена землетрусом, як, зрештою, і всі кам’яні “споруди” на межі пустелі і берега. Але тоді, коли я вирішив у ній переночувати, вона була ще ціла, і я, наносивши сухого листя від пальмоподібних рослин, розвів у печері грандіозне багаття. Димом повикурювало скорпіонів, павуків та ще багатьох комах, яких я досі не бачив у жодній системі. З такого ж листя я вимостив собі високу постіль, на яку поклав спальник. Залишалося тільки завалити вхід
брилою породи, і можна вже було надолужувати сон минулої безсонної ночі. Та я чомусь не поспішав це робити, хоч від виснаження у мене й злипалися очі. Несподівано почув гудіння. Воно немовби перекочувалося і дедалі важчало. Здригалася земля, над головою заскреготали породні блоки. Я кинувся до виходу, але одразу ж упав. З гори посипався щебінь і розтертий на порох камінь. Гарячково встав, щоб утікати, але мене знову кинуло на землю. Так повторювалося кілька разів, поки я не зметикував, що на двох не встою, бо земля нагадувала пліт, який несло по гірській порожистій річці, і тоді я спробував тікати накарачках. На чотирьох мене теж підкидало і валило, але я швидко вставав і, потерпаючи від ударів об камінь, нарешті вибрався назовні. Саме в цей час у печері гухнуло, і вона дихнула прямо на мене клубом пилу. Увесь схил кипів. Гуркіт стояв неймовірний. Здавалося, награє дивний квартет, музичні інструменти якого можуть видавати тільки тріск, гупання, вищання й лязгання. Вранішні поштовхи, від яких утікало все живе і які давно затихли, були завиграшки в порівнянні з тим, що почалося на схилі дня. Земля ніби силкувалася виборсатись із блискучого павутиння, накинутого на неї сонцем. Нитки того зітканого з променів павутиння рвалися міріадами при самій землі з кожним її поштовхом, але на зміну їм блискучі золоті дротики встрявали в пісок, граніт, лісову зелень. Я стояв накарачках, немов собака, очікуючи, поки поверхня вгамується хоч на хвилю і я зможу вихопити з печери своє майно. Але трясця не припинялась… Мені згадалось, як колись трусило в Херсоні. Власне, справжній землетрус був у Румунії, а до нас дійшов тільки його відгомін. Я саме лежав і читав (було близько десятої вечора), як раптом ліжко піді мною сіпнулось. Я відвів погляд від книжки і побачив, що хитається люстра. “Що за мара?” — подумав здивовано. Та в цю мить почув тупіт і крики. Тримаючись за стіни, я поспішив у коридор. А там сходами бігли люди, дехто в самій спідній білизні, багато хто з дітьми на руках. Я враз перейнявся тією панікою і кинувся до батька. Старий тим часом безтурботно спав. Я спробував підняти його, але він випручався і пробелькотів спросоння щось незрозуміле (йому разом з паралічем ніг і лівої руки відняло й мову). На мої відчайдушні благання він відповідав смутним поглядом: мовляв, дай мені спокій. Батькові було байдуже — йому залишалося недовго топтати ряст. Про мене ж він не думав: власне, він тоді вже ні про що не думав, бо вчинки його були більш ніж дивними. Я нарешті збагнув, що мені судилося пережити лихо з батьком. А коли зрозумів, то навіть збайдужів. Я вийшов на балкон і побачив юрмище людей, що мовчки, без жодного звуку, стояли віддалік будинку, очікуючи на щось страшне. Та, на щастя, нічого лихого не сталося. Після того випадку я почав помічати на собі погляди сусідів по будинку. В їхніх очах читалися цікавість, співчуття і, може, я й помиляюсь, — повага… Ці спогади мелькнули в пам’яті і вмить розтанули, а я знову опинився на велетенському решеті, яке трусили чиїсь могутні руки. У звичний вже гуркіт врізався новий звук: здавалося, хтось розпорює безкінечно довгий шмат парусини. Поверхня почала западатись. Я повалився на пісок. А коли в гарячці знову звівся накарачки, то відчув якусь невідповідність свого становища: довкола стояла тиша, а земля була вже нерухомою. Одразу відчув полегкість у всьому тілі і звівся на рівні. “Замок драконів” було сильно пошкоджено, проте отвір до печери все ж залишився. Я поспішив усередину і з радістю відзначив, що моє майно вціліло, хоч і було вкрите товстим шаром пилу. Печеру завалило на третину, але й за таких розмірів вона була досить об’ємистою і придатною для житла. Ця думка в мене промайнула ніби другим планом, в підсвідомості, першим же рефлексом було вихопити спальник і скафандр та хутчіш вискочити з кам’яної пащі, поки вона не зімкнулась остаточно. Та опинившись за межами печери, я вражено вкляк — всього за кілька десятків кроків плескалися хвилі водойми. Весь схил між пустелею і берегом запався, і його поглинула вода. Не стало острівців — домівки “крокодилів-стрибунів”, “бочок” і “куль” із жмутками пальмоподібного листя, що росли в прибережжі, зникла безслідно більша частина лісу, який прихистив мене минулої ночі. За якусь мить я опинився зовсім в іншій місцевості. І тут мою увагу привернув рух біля води… Раптом мене почало тіпати. То ворушилися скорпіони, павуки, членистоногі, схожі на фаланг. “Шукати порятунку в пустелі? — майнула думка. — Але ж ота хітинова армада саме туди й повзе”. Рішення прийшло несподівано. Я швидко пірнув у печеру і оберемками почав виносити листя, що мало служити мені за постіль. Вимостив з нього півколо біля входу в печеру і, одягнувши скафандр та діставши запальничку, став чекати. Комахи наближались швидко. Найгрізнішими були скорпіони. Вони повзли з загнутими сегментистими черевцями, на кінці яких похитувалися жала. Комах було так багато, що вони часом зчеплялися лапами, але сутичок не влаштовували. Поруч тікали скорпіони і їхній одвічний корм — павуки та фаланги. Хоч як свербіли п’яти, але я нелюдським зусиллям волі припнув себе до п’ятачка між печерою і півколом викладеного листя. І як тільки передові загони членистоногого війська наблизилися до печери на відстань якихось десяти кроків, я підніс полум’я запальнички до листя. Воно займалося погано, і я гарячково почав на нього дмухати й вимахувати шоломом. Нарешті, коли комахи були вже поряд, пробився кволий язичок полум’я і водночас повалив дим. Смуга комах на моїй ділянці раптом спинилась, а тим часом полум’я побігло по листю, утворюючи вогненно-димовий заслін перед печерою. Уже крізь скло шолома, що ховав мене від їдучого диму, я бачив, як хвиля комах обтекла мій заслін і виплеснулась на кам’янистий схил. А далі, розбившись на безліч ручаїв, вона потекла вгору, обминаючи скелю. Підсушене листя раптом спалахнуло, і мені довелося ховатися в печеру, де було вже повно диму. Коли ж перегодя я вибрався назовні, то побачив, що від комашиної навали залишився тільки перетолочений пісок. Я скинув шолом і з насолодою ковтнув свіжого повітря. Мені раптом захотілося підійти до водойми і змити з себе не тільки бруд, а й страх. Я переступив кільце попелу і подався до берега. І тут уперше подивився в той бік, де ще вчора стояла лабораторія. Сумно, сумно мені стало. Хоча за характером я й відлюдько і самотність мене ніколи не гнітила, та цього разу я вперше відчув себе по-справжньому самотнім. А причиною того стану були не так мої поневіряння, як — зараз я в цьому можу звіритися Вам, дорогий учителю, — сумнів щодо повернення лабораторії. За час роботи в інституті я встиг переконатися, що деякі науковці на науку дивляться як на спосіб, з допомогою якого можна здобути життєві вигоди малими зусиллями. Я не хотів псувати Вам настрою і тому не казав, що мене намагались переманити у відділ Мурченка. Обіцяли більшу платню та ще якісь переваги. Ангажував мене отой з чорними вусиками, що весь час руки потирає. Він запевняв, що я зможу принести більшу користь там, де розв’язуються проблеми сьогодення. Спершу йому навіть пощастило посіяти в мені сумнів. Та скоро він же мене й переконав у зворотному. По-перше, мені не сподобалося, як він роздивлявся мою лабораторію, та й мене теж: в його погляді було щось власницьке, утилітарне. По-друге, — тон, яким він зі мною розмовляв: він говорив голосом доброзичливого корифея, який поблажливо звертається на “ти”. А я терпіти не можу поблажливого тону, а надто коли на мене зверхньо “тикають”. Це не від надмірного виховання. Просто я ненавиджу в людях огидну рису підминати під себе іншу особистість, хай навіть та риса проявляється в панібратському “тиканні”. Знаю я таких. Побоюючись, що в нас можуть забрати лабораторію, я налагодив механізм керування хрономобілем, а точніше, автопілот часу, так, щоб лабораторія з’явилася на інститутському подвір’ї об одинадцятій ночі. Ви мали бути першим, хто її побачить, бо вікно Вашого кабінету виходить у двір, до того ж, Ви приходите на роботу за п’ять-десять хвилин до дзвінка… Тим часом ноги мої ступали в сипучий пісок, затоптуючи дивовижні письмена, виведені міріадами комашиних лап. Я підійшов до берега. В каламутній воді плавали жабуриння, пальмоподібне листя, мертві комахи, а неподалік сновигали акули. Їхні чорні плавники стрімко розпорювали сивий каракуль хвиль. Я роздягнувся і, зайшовши по коліна в воду, почав умиватись. Тіло спрагло всотувало вологу, і мої нерви, що були зсукані в один тугий клубок, ніби аж розм’якли; на час я забув про злигодні. Лише сторож, який у мені ніколи не дрімає, з острахом стежив за кривими ятаганами акулячих плавників, котрих ставало дедалі більше. Хижачки збирали врожай, що натрусила стихія. Скоро я помітив: акули були не самітними, кого годувало лихо. Велетенські жаби теж “паслися”, виловлюючи в прибережжі загиблих комах. Жаби були далеченько від мене і часом скидалися на стадо утоплених і роздутих у воді волів… А сонячна куля повільно тонула в рожево-сизому мареві; ще трохи — і вона торкнеться контурів кам’яного пасма і покотиться в пустелю. Мені подумалося, що я мушу наносити в печеру листя, якщо не хочу покласти спальник прямо на камені. Отож одягнувшись, я почимчикував вздовж берега до лісу, — власне, від недавно ще буйної рослинності залишилася тільки смуга дерев у прибережжі. Пильно вдивлявся, чи не бродить, бува, якась личина, але на березі, як і на кам’яному схилі, не помітив найменших ознак життя. Проте у воді життя буяло. Акули краяли воду дедалі ближче до берега. Мені здалося, що вони підкрадаються до жаб, — і я не помилився. Коли я вже був на рівні “випасу” амфібій, один із сріблясто-чорних плавників раптом зі швидкістю торпеди понісся до жаби, яка була найдалі від берега. Неповоротка баньката істота не встигла й кумкнути, як половина її гладкого тіла опинилася в акулячій пащі. Від того видовища мені аж дух перехопило, і мене раптом скував той страх, якого я зазнав під час купання біля острівця з “крокодилами-стрибунами”. Акула тим часом торсонула жертву, звільняючись від її другої половини, але в цей час нагодилася ще одна хижачка, і жаби завбільшки з доброго вола не стало. Інші амфібії позникали з води, а по миті вже панічно виборсалися на сухе. Вони заскрекотали точнісінько як мешканки Конки, тільки набагато сильніше; від того звуку в мене аж у вухах залящало. Я проминув жаб’яче тирло і якомога швидше поспішив до лісу… Раніше я писав про приступи ностальгії. Як виявилося, то були тільки окремішні випадки іншого стану — самотності у Всесвіті. Часом здається, що ти перебуваєш у вакуумі. А тільки з простору не повітря викачали, а людський дух. Мабуть, це не найкраще порівняння, але воно дає уявлення про психічний стан, у якому я весь час перебуваю.