— По хмиз зібралася? — поцікавився я, наблизившись і киваючи на сокирку.
— Де ти ходив? — в її голосі було більше радості, ніж докору.
— По воду… На, випий…
Вона взяла кришку від каністри, в яку я налив води, і вмент осушила її. Вода остудила, і Марія вже спокійніше запитала:
— Що то ревіло так страшно?
— Тварина якась. Завбільшки як два слони, а ходить, немов людина.
— Ху-у… — зітхнула Марія. — Думала, вже й не побачу тебе.
Її голос заглушило іржання. На відстані воно було ще страхітливішим. Його луна, відбившись від сусідньої гори, знову накотилась на нас. Марія сахнулась і припала до мене…
Не ступили ми й десяти кроків, як з гаю попереду вискочило щось схоже на крокодила і кинулося до невеликого скелястого масиву. Істота так прудко бігла, що ноги її, здавалося, не торкалися землі. Ми заклякли на мить, та несподівано почули шелест і тріск. Із кущів випірнула голова на довгій смугастій шиї, а за нею — і весь п’ятиметровий звір, якого я спершу сприйняв за травоїдного. Потужні задні ноги легко несли зелений, у коричневу смугу тулуб. Він гнався за рептилією, трохи подавшись уперед і вимахуючи, немов руками, передніми короткими лапами. Якби не дебелий хвіст, що служив противагою, рухи звіра мало чим відрізнялися б від людських. Голова, порівняно невелика, лише трохи більша за голову жертви, яку вона ось-ось спостигне, мала, проте, квадратні щелепи з гострими зубами і лихі, як у кобри, очі. Ми стояли далеченько, та все ж відблиск банькатих очиць змусив Марію здригнутись. Тим часом ящірка, не добігши до скель, зникла. Ми здогадалися, що рептилія гулькнула в нору. Почувся скрегіт — то кігті хижака дряпали по каменю.
Я захопив каністру, і ми поспішили нагору.
— Щось подібне я вже бачила на малюнку, коли ми вивчали палеонтологію, — сказала Марія, весь час озираючись. — Воно скидається на тріасового прозауропода… Ось тільки як йому пощастило дотягти до наших днів?
Від останніх її слів мені стало неприємно. Виходить, Марія мені теж не вірить. А я гадав…
— Це не вони дотягнули до наших днів, а ми відвідали їх у їхній добі, — відказав я холодно.
— Може, й так, — озвалась Марія. — А тільки важко в це повірити. Дуже важко…
Тим часом сонце наполовину уже сховалося за гору, і тепер захід нагадував дотліваючу ватру.
— Знаєш, що мене наштовхнуло на ідею створення хрономобіля? — не здавався я. — Рівняння загальної теорії відносності. Вони, виявляється, симетричні до напрямку часу. Ці рівняння однаково добре працюють і тоді, коли вектор часу спрямований вперед, у майбутнє, і тоді, коли він веде назад, у минуле.
Але Марія, здавалося, мене не слухала.
— Олексо, що то за таблетки ми ковтаємо, вирушаючи… — вона зам’ялась на мить, а тоді сказала впевненіше: — В мандрівку?
— Від тиску.
— Від якого тиску?
— Від тиску, що його зазнає кожна молекула організму, рухаючись не з такою самою швидкістю або не в тому ж напрямку, що й течія часу.
— Кожна молекула організму… — промовила замислено. — А з молекул складаються живі клітини. А кожна клітина має пам’ять — про своїх попередників і про шляхи їхнього розвитку.
— То й що?
— А те, що образи, якими людина фантазує, мислить, — то фрагменти баченого і пережитого її пращурами, то досвід поколінь, записаний в клітинах мозку.
— Можливо…
— …Інакше чим пояснити те, що фольклорні образи драконів у різних народів так схожі на істот, котрі давно зникли з лиця землі? А люди ж, які малювали тих драконів, користувалися власною фантазією…