— Але ж і страхіття! — озвався за спиною Славко. Він стояв у дверях і все те бачив.
— Страхіття… — розгублено промовив я, зачудовано дивлячись у той бік, куди зникли тварини. Мене бентежило вчорашнє. Чому велетень не напав на мене там, біля водопою? Спочатку він навіть підкрадався, а потім… Напрошувалося два висновки: перший — побачивши мене ближче, звір зрозумів, що я не з його меню; друге — він був ситий.
— А чи не час нам забиратися звідси? — знову мовив Славко. — Тій почварі неважко перекинути й нашу буду.
Звіряюсь Вам, учителю: мені й самому кортіло замкнути двері і податися геть. Утримував тільки сумнів: чи вистачить на всіх трьох пального до антропогену.
— А й справді, чи не наражаємось ми на небезпеку? — спитала Марія.
— Якщо хто й наражається, то тільки не ти, — посміхнувся я до Марії. — Адже тобі це тільки ввижається.
Славко мовчав, марно силкуючись збагнути щось з нашого діалогу. Він сказав:
— Принаймні мусимо мати все напоготові. Щоб в разі чого, ми могли б…
Його слова заглушило нове “іго-го-го-о!”, що переросло в приглушене харчання, від якого здригалося повітря. Я кинувся з фотоапаратом до скель. Та водночас відчув якусь силу, що тягла назад. Кожен крок давався все важче й важче. Та снаги моєї стало на те, щоб подолати страх і добігти до скелястого нагромадження. Деручись на один із виступів, я сподівався зняти криваву сцену, та немало здивувався, побачивши, що велетень мирно порається біля “ананаса”, роздираючи його могутніми “руками” і видобуваючи серцевину. Звір час від часу задирав голову і харчав, здавалося, від насолоди. На прозауроподів, що никали віддалік, він не звертав тепер уваги. Тіло його було голе, як у слона; воно вогко виблискувало в косих променях ранкового сонця. Я прицілився і клацнув затвором… За спиною почувся шурхіт: на скелі лізла Марія, при ній була сокирка.
— Ти в нас геолог, — озвався я до Марії. — Що то за тварина?
Вона передала мені сокирку і взяла фотоапарат. Навела об’єктивом на велетня.
— З палеонтологією я не завжди була в злагоді. Втім, звір скидається на текодонта — архозавра-ящера, що мешкав у тріасі. Авжеж, це текодонт. Он як ловко вигризає серцевину бенетиту… Стривай-но, ми, здається, не помремо тут з голоду. З тієї рослини виготовляють крупи для каш і пудингів.
— Виготовлятимуть, — зауважив я. — Через багато мільйонів років.
Марія тільки посміхнулась у відповідь.
Я зробив останній знімок текодонта, який сидів на своєму дебелому хвості, немов на стільці, і вигризав серцевину “ананаса”. Якби ця істота мала вуха, вона мордою віддалено нагадувала б коня. Правда, голова в неї була пласкішою, як у ящірки. Втім, відсутність вух не заважала їй мати добрий слух. Бо коли почувся Славків свист, тварина аж шарпнулась, а тоді звелась на ноги і уважно озинулась.
— Е-ге-ге-й! — кричав знизу Славко. — Ну, що там?
— Нічого лихого. Зараз спускаємось, — озвався я.
А Славка менше всього обходило, що там діється внизу за скелями. Він нагадав нам, що в холодильнику порожньо.
— Щось придумаємо, — сказав я.
Ми наблизились до “грядки” невеликих “ананасів”, і Марія рубонула по одному з них раз, удруге… Вона розкраяла його навпіл і видобула шматок білої серцевини. Покуштувала.
— Хм… Схоже, не потруємось. — Вона простягнула по шматку і нам зі Славком.
Нутрощі “ананаса”, що зовні скидалися на пінопласт, за смаком нагадували сухе молоко.
— Твердувате, — зауважив колега. Проте на худому його обличчі проступало вдоволення.
— Справді, трохи затверде, — погодилась Марія. — Гадаю, коли його зварити, матимемо цілком пристойну страву…”
На цьому оповідь Заміховського уривалась.
Наступні аркуші було помережано чистописом Дубчака. Цього разу їх не було склеєно.
“Шановний шефе! — писав Славко. — Як мені здається, Заміховський з Марією могли б обійтися й без моєї компанії. Хоч вони цього намагаються й не показувати. У таку подорож годилося б іти двом чоловікам. Та де там! Марія й слухати не хотіла. Дійшло до жеребкування. На жаль, я витягнув короткий патичок і, отже, лишився на базі. А маршрут у них, щоб Ви знали, небезпечний. Заміховський вирішив перед відбуттям додому обстежити ліс і річку. Бачачи, що я засмучений з того, що мені випало сторожувати на базі, він намагався мене заспокоїти, мовляв, мій обов’язок не менш небезпечний і відповідальний. Адже неподалік пасеться текодонт (так вони з Марією називають великого ящера), який чи не вдвічі довший за нашу будку, і хтозна, який намір може народитися в його крокодилячій голові. Отже, моє завдання: в разі чого — натиснути на червону клавішу “в дорогу”. А потім, замінивши в інституті блок живлення, повернутися назад. Може, завдання й справді відповідальне, а тільки продиратися в хащах незайманого лісу більше личило б чоловікові, ніж жінці. Хоча, мушу сказати, що Марія не з боязких. Аж не віриться, що в цій мовчазній і спокійній дівчині крилися непохитна рішучість і чоловіча відвага, які їй так пасували.
Вони пішли одразу після сніданку, зоставивши мені бенетитової каші і трохи води. На душі було тривожно. Адже місцевість, на якій ми спинились, досить дивна. Власне, не так місцевість, як її мешканці. Спочатку, коли я вчора виявив тут гатерію, мені все було ясно — ми в Новій Зеландії. А сьогодні прийшла несподівана думка: якщо людям відомо про таку невелику істоту, як гатерія, то чому досі ніхто не знає про велетня-текодонта, в порівнянні з яким дракон з острова Комодо здається нікчемним плазуном? Разом з тим комахи тут ті ж, що і в наших краях. А вчора ввечері, коли я вийшов перед сном надвір, то довго не міг знайти на небі Полярну зірку. Я її таки знайшов, але була вона градусах в сорока від того місця, де їй належить бути. І всі сузір’я теж зміщено. Це справді дивна місцевість. Аби тільки з неї вибратись…
Коли сонце було ще тільки на півдорозі до зеніту, я виніс ліжник і ліг засмагати. Довкола чулися тільки гудіння комах та шурхіт цупкого листя товстих низькорослих пальм. А далі, чим більше припікало сонце, тим частіше в полі мого зору з’являлися рухливі і гнучкі постаті ящірок, які полювали на комах.
Мені довелося чимало світу побачити. Батьки щороку брали мене з собою в різні круїзи, в тому числі й у екваторіальні райони Землі. Я це до того веду, що здивувати мене важко. Та цей світ, у якому ми зараз опинилися, таки дивний. Я тут побачив і велетенських акул, і рептилій з плавниками, як у риби, і скорпіонів завбільшки з черевик сорок п’ятого розміру (про все це писав колись Заміховський), і небо не таке, як у нас. І весь час мені муляло в голові, що тут чогось не вистачає. Я збагнув чого саме, коли почав спостерігати за полюванням рептилій на комах… Не вистачало птахів. А тим часом тут мав бути розмаїтий пташиний край. І. клімат гарний, і пташиного харчу доста. Зробивши таке відкриття, я кинув засмагати і, сховавши ліжник, подався до чагарника, сподіваючись побачити в заростях папороті і низькорослих пальм хоч якусь пташину. Де там! З кущів вилітали рої комах та вибігали прудконогі рептилії. Як я вже писав, тварини ці дуже різноманітні як за розмірами, так і за формою: одні нічим не відрізняються від нашої степової ящірки, інші нагадують південноамериканську лупооку ігуану з гребенем на голові, ще інші — звичайного варана, а є й такі, що бігають на задніх ногах, як птахи, і за формою скидаються на великого індика. До речі, яйця рептилії кладуть у вириті в землі лунки. Тільки тепер я повірив, що вчора ми вечеряли яєчнею з рептилячих, а не страусових яєць, як гадав раніше. Спомин про харч нагадав мені суп із ігуани, який нам подавали в Колумбії і який мало чим відрізняється від курячої юшки. Але ж там, у Колумбії, велике і розмаїте пташине царство, а тут хоч би де горобця уздріти. Що це: дивний “загублений світ”, у який нас доправила машина Заміховського, чи міраж, навіяний тією ж машиною? Хоч би там що, а все бачене (чи навіяне) викликає подив і змушує замислюватись над відносністю і випадковістю всього сущого. Нетривала подорож (якщо не брати до уваги запевнення Заміховського, що ми в тріасі) розхитала вічну, як мені здавалося, піраміду мого світогляду, в підвалини якої було покладено основні закони природи, а точніше — плетиво із загальновідомих понять. Те невидиме павутиння, у якому заплуталось людство, дедалі густішає від нових чисел, формул і розрахунків, і тепер, щоб зробити якесь відкриття, слід чітко уявляти весь його складний малюнок, або мати в собі достатньо сили, щоб його не помічати, або ж бути повним невігласом. Можна жити в тому хитросплетінні, нічого не відриваючи, але в такому разі слід чітко в ньому орієнтуватися.
Даруйте за філософський відступ. Я, здається, далеченько відійшов від бази…
На кожному кроці подибував купки яєць різної величини, форми і забарвлення: були круглі, немов кульки для пінг-понгу, були продовгуваті, як баклажан, одні зовсім білі, інші темно-сині, а ще інші плямисті, як у горобця. Висиджує їх саме сонце. Це дуже незвично — знаходити стільки яєць і не бачити жодної пташки.