Таблетка від “часового прискорення” пекла мені руку, а до пульта притягувало дедалі сильніше. Але я вирішив до краю спізнати випробування, бо коли втечу, маючи хоч найменший шанс залишитись, то зраджу колег і довіку не прощу собі цього.
Вигризши пальму, яка в його лапах здавалася маслаком, чудовисько сіло за кроків сім від моєї схованки і втупилося в лабораторію. Блиск банькатих очей зачаровував, перетворив мене на живу скульптуру. Здатність рухатись з’являлась тільки тоді, коли на оті дві живі вологі кулі насувалися повіки. Тварина раз у раз міняла місце, але жодного разу не підходила ближче, ніж на сім-вісім кроків. Пересідаючи, вона, немов на майданчику демонстрування мод, показувала міцний зелений гребінь, що тягнувся від голови до кінця хвоста, великі крокодилячі ніздрі, отвори на місці вух, бляшки зароговілої шкіри, що старою бронзою поблискували на сонці. Я чув навіть її хрипке дихання (зовнішній мікрофон не вимикали). Нарешті звір, востаннє окинувши поглядом нашу машину і, мабуть, переконавшись, що сірий ящик не загрожує ні йому самому, ні гнізду, пішов перевальцем униз… Звісно, це дурниці, і мені те тільки здалося, але в його булькатих очах я розгледів допитливість.
Сонце хилилося до заходу, на небі жодної хмаринки, повітря як у духовці… А рептилія, опинившись у чагарнику, лягла на живіт і завмерла. Здалося, вона скидалася на валун, оброслий зеленню. Я довго чатував, сівши в затінку лабораторії. Та звір, мабуть, заліг надовго.
Від спеки і пережитого мене теж хилило на сон. Щоб якось здолати сонливість, я вирішив усе записати, так би мовити, по гарячих слідах. Водночас не лишав без уваги і сплячу тварину.
…Повіяло свіжістю. Сонце вже ось-ось торкнеться вершечка сусідньої гори. Я доїв рештки сагової каші і втамував цим не тільки голод, а й спрагу. Перечитав написане.
Здається, я нічого не пропустив. Мушу сказати, що в школі за твори я ніколи менше четвірки не мав. Надто мене хвалили за повноту розкриття теми.
Нарешті “кам’яний горб” заворушився. Звір зіп’явся на задні і озирнувся, повертаючи голову мало не на двісті градусів. І тут я помітив унизу, там, де починалися джунглі, дві рухомі цяточки. То поверталися Марія з Олексою. Рептилію вони не могли бачити — її ховав від них невеликий гай, що починався одразу ж за чагарником. Першим моїм бажанням було закричати, але вони були надто далеко.
…Шефе, ці рядки пишуться уже в дорозі. За вікном миготять згустки темряви. Таке враження, ніби я в літаку, який долає суцільну захмареність. Та дідько з нею — з тією дорогою! Вас, напевне, цікавить доля Марії з Олексою… Так, за тієї ситуації мені залишалося тільки одне — змусити варана заревіти і в такий спосіб попередити колег. Але перед тим я повиносив на подвір’я ліжники, скафандр і все інше майно, яке могло б їм стати в пригоді, поскладав віддалік на купу і завалив його пальмовим листям. Тоді заходився галасувати й вимахувати руками, намагаючись привернути до себе увагу рептилії. Та мої дії не справляли на неї враження. Тоді я наблизився на безпечну відстань і почав кидати в тварину камінням. Але й це не змусило її заревіти. А тим часом дві цяточки внизу перетворилися на дві постаті. Ще трохи — і вони б вийшли з-за гаю і опинилися б у полі зору рептилії. Раптом майнула думка наблизитись до гнізда… От коли потвора ошаленіла! Не зробив я і двох десятків кроків у напрямку кладки з трьох зелених яєць, як вона кинулась до мене. З кожним її стрибком довгий червоний язик виривався, немов полум’я з паяльної лампи. Я, ковтнувши таблетку, заскочив в лабораторію і замкнувся. Рептилія ще дужче заревіла, ніби попереджаючи, що йде на таран; та коли її живіт заступив виднокіл, на якому вже чітко виднілися постаті Марії з Олексою, я натис на клавішу…”
На цьому запис Дубчака вривався. То була остання сторінка, перегорнувши яку, Чумак побачив, що частину загального зошита було відірвано.
Тривога за Марію й Олексу, а також враження від прочитаного заважали Чумакові прийняти якесь рішення. Він стояв, втупившись у порожнечу двору, ще з добрих півгодини. Почулися звуки розчахнутих кватирок. В інституті починався робочий день. Перший, про кого подумав Чумак, був начальник відділу, який, на щастя, перебував у відпустці і, отже, не міг побачити із свого вікна лабораторію. А її, з усього видно, слід негайно заправити пальним і відіслати туди, звідки вона з’явилася. Щойно він про це подумав, як пролунав скрип незмащених дверей. Учений упізнав невисоку постать Пойди. Впадали в очі незаймано білий комірець, такі ж манжети і чорний портфель у руці. Здавалося, в дверях стоїть людина-невидимка. Мить постоявши і нікого не виявивши в лабораторії, Пойда повернувся і вийшов у супроводі жалісного рипіння дверей. “Треба б змастити завіси…” — подумав Чумак, хоча це його й найменше обходило. Він захопив з собою щоденник і, причинивши двері лабораторії, поспішив до себе в сектор.
…Як тільки вчений зайшов до кімнати, пролунав дзвінок. Телефонував Славко.
— Мирославе Петровичу, — він навіть не привітався, — домовляйтеся про блок живлення. За півгодини з’явлюся, і ми замінимо ним старий…
— Де зараз Марія і Заміховський?
— Потім поясню. Не марнуйте часу.
— Гаразд, — сказав Чумак і поклав трубку.
Завжди флегматичний голос Славка цього разу бринів тривогою. У Чумака були й інші причини хвилюватись. Адже Мурченко з Пойдою умовили адміністрацію передати їм лабораторію Заміховського. І це мало відбутися одразу ж після повернення експедиції. Отже, треба, щоб лабораторія негайно зникла. Він уже наперед “смакував” скандал, який по тому вибухне. Адже Пойда бачив її сьогодні на власні очі. Чумакові раптом стало нічим дихати. Здавалося, в якусь мить хтось викачав з кабінету все повітря. Він ступив до вікна і розкрив його навстіж. Та з прохолодним ранковим повівом на нього накотилась нова хвиля тривоги: двір швидко перетнув Пойда. Він, мабуть, був десь у коридорі, бо йшов з тим же чорним портфелем. Озирнувшись, хутко зник за дверима лабораторії. Тільки зараз Чумак усвідомив, що він забув замкнути двері на ключ. Перед його очима на мить виникли панель управління хрономобілем з відкинутою кришкою і червона клавіша з написом “В дорогу”. Учений метнувся з кабінету. Від того, як швидко він опиниться в лабораторії, залежить життя трьох людей. Адже, якщо Пойда випадково натисне на оту червону клавішу…
Щойно він опинився в коридорі, як відчув знайомий уже стан, коли простір немовби матеріалізується, — спочатку нагадує воду, потім драглі, а потім скло. І себе він на мить відчув вплавленим у те скло.
…Славко застав Чумака на порожньому подвір’ї. Вони якусь мить дивились один на одного: Чумак — з відчаєм, Славко — спантеличено і з докором.
— Я забув замкнути двері, і в лабораторію проник Пойда, — тихо проказав учений.
З дня останньої їхньої зустрічі Чумак ніби поменшав на зріст, його щоки запали, лице стало сірим. Вони довго мовчали, втупившись у те місце, де зовсім недавно стояла машина Заміховського. А тоді обізвався Славко:
— Гадаю, на порожній рейс назад у них пального все ж вистачить…
Вони попрямували в сектор. Чумак не віднімав руки від лівого боку грудей. На сходах він щоразу зупинявся і обережно переводив подих. Опинившись нарешті в кабінеті, він висунув шухляду столу і дістав ліки. Коли йому трохи полегшало, він запитав Славка, кивнувши на синій зошит:
— А куди поділася решта сторінок з цього щоденника?
— Не решта, а більша частина, — сказав Славко. — Я одірвав ті аркуші і залишив разом з майном. Їм же потрібно на чомусь вести записи.
Помовчали. Вчений запитав, вагаючись:
— Як ви гадаєте, Славо, чим там могло закінчитись?
Дубчак не поспішав з відповіддю. Його обличчя, на якому завжди було знати скепсис, навіть зарозумілість, ще більше видовжилось і тепер, здавалося, належало зовсім іншій людині — вдумливій і поміркованій.
— Гадаю, — нарешті обізвався Славко, пригладжуючи вуса, — що сцена моєї втечі відбувалася на їхніх очах. Це головне. А як учинять колеги, побачивши те, хтозна. Може, знайдуть прихисток у гаю, а може, рептилія, не бачачи більше загрози для своєї кладки, покине її і піде туди, звідки прийшла… Втім, мене більше турбує поява там Пойди.