Їдемо далі. За колію нашому “локомотиву” править еволюційна спіраль”.
— Ви б уголос… — озвалась Марія, коли вчений підвів очі від щоденника.
Але Чумак, глянувши на годинник, сказав:
— Не маю часу. За хвилину треба бути на вченій раді. — Він вийшов, прихопивши щоденник Заміховського.
Хоч як кортіло Чумакові почитати далі, але він не міг знехтувати цією вченою радою.
Він сів у кінці зали, маючи намір, якщо буде змога, заглянути до щоденника Заміховського. Але вчений секретар Адамчук, котрий головував замість директора, почав одразу ж із найважливішого:
— Товариші, всім відомо, як сутужно стало з фінансами. А міністерство вимагає від нас дедалі нових рекомендацій з енергетичної проблеми. Знаходьте, кажуть, резерви. А які в нас резерви? Резерви бувають у тих, хто слабо працює. У нашому ж багатотисячному колективі ледачих не водиться. Отже, питання може ставитися тільки так: без якої теми зараз можна обійтися — оті гроші й будуть нашим резервом.
Чумак на мить забув про щоденник Заміховського. Судячи з преамбули, мова піде про палеонтологічну тематику. Він розгублено дивився поперед себе, але бачив тільки спини й потилиці колег. Від того, як вони поведуться, залежатиме доля його сектора. І як поведеться Адамчук. Загалом учений секретар не був лихим чоловіком. Щоправда, дозволяв собі деяку зверхність, яка в нього з’явилася відтоді, як йому, в пенсійному вже віці, запропонували теперішню посаду. Те почуття гонору, мабуть, дрімало в ньому й раніше і проросло, тільки-но з’явилися сприятливі умови.
— …Закликаю вас, колеги, поставитись до цього серйозно, бо питання, яке ми розглядаємо, — не лише питання грошей, а й етики. У кого які пропозиції? — Вчений секретар відійшов од кафедри і сів за стіл президії.
Рада німувала. Дехто втягнув голову в плечі, дехто вдавав, що поправляє зачіску, насправді ж чухав потилицю, декому стало жарко — і вони порозстібали піджаки. Чумакові прийшло в голову, що бувають ситуації, коли психічний стан краще виказує спина, ніж лице. Зараз — він був у тому певен — на обличчі учасників зібрання годі було помітити хвилювання. А проте чимало з них хвилювалося. Йому від цього відкриття навіть одлягло від серця.
— Ну ж бо, товариші, — закликав Адамчук із місця. — Що ж ми отак сидітимемо й мовчатимемо? За нас цього питання ніхто не вирішить.
— А й справді, колеги, — подав голос і водночас підніс руку, прохаючи слова, хтось із першого ряду.
Чумак бачив тільки п’ятачок його засмаглої і від того схожої на перепічку лисини, по краях якої купками сірого попелу тулилося волосся.
Чоловік попрямував до трибуни.
— Чого там, — почав він. — Енергетична проблема зараз стоїть дуже гостро. Не від доброго життя ми повертаємося до вітряків і геліоенергетики…
Чоловік довго розводився про проблеми енергетичного голоду. В його голосі було щось вуркотливе.
— Я гадаю, резерви слід шукати в темах, які безпосередньо не стосуються енергетичного палива. Чого там…
Останнє прозвучало як “чого там панькатися з тими, хто…”
— Надто загально, — обізвався головуючий. — Не могли б ви щось конкретніше запропонувати?
— Ні, ну… — Очі чоловіка на трибуні раптом заіскрилися й забігали; він ніби шукав, на кому зупинитися.
Але досвідчений головуючий упевнено заганяв його в куток:
— Ви дуже переконливо підвели підґрунтя під проблему, яку ми сьогодні мусимо розв’язати. То скажіть, які саме теми ви маєте на увазі, товаришу Мурченко?
Очі чоловіка на трибуні раптом подивилися кожне в інший бік: праве — у прочинене вікно, ліве — на двері, що були далеченько від трибуни. Він ніби зіщулився, і від того його вуха, здавалося, притислись до голови.
— Та чого там… — пробурмотів чоловік не дуже впевнено. — Є в нас такі теми. Ну хоча б тематика сектора палеонтології… — сказав і пішов з трибуни.
Чумак хоч і знав, що його не обминуть на цій вченій раді, але не сподівався, що почнуть саме з нього. Власне, коли б не головуючий, Мурченко тільки спровокував би розмову, як часто те робив, і про сектор згадав би хтось інший. Мурченко був досвідченим демагогом і сьогодні, мабуть, уперше підчепився на власний гачок. Незважаючи на серйозність ситуації, дехто (із тих, хто добре знав Мурченка) навіть хихикнув. Самому ж Чумакові було не до веселощів. Якщо гроші з його теми заберуть, то й сам він, і його підлеглі перейдуть у відділ Васька Мурченка, як найближчий за тематикою, у відділ людини, яка капостила Чумакові, де тільки могла, бо не годна була пробачити йому докторського ступеня, на який сама не спромоглася. Тим часом головуючий, підвівшись, сказав:
— Які ще будуть думки?
Належало б виступити Чумакові, дехто з учасників зібрання навіть озирнувся в його бік, але він, захоплений зненацька, не знав, що й казати. Перед лицем проблеми, яку змалював Васько Мурченко, все, що б він зараз не говорив, звучало б як виправдовування чи випрохування поблажки. Мирослав Петрович навіть забув про щоденник Заміховського.
— Дозвольте… — пролунав голос із середини залу. — Зважаючи, що розуміти під резервом, — провадив далі чоловік, уже з трибуни, — фундаментальні дослідження, які цієї миті не дають прибутку, чи безуспішні роботи над актуальною темою… Як на мене, то ті двадцять тисяч на рік, що за них виконуються роботи в секторі палеонтології, — краплина в морі. Становища вони не виправлять. А науковий доробок сектора, скажу вам чесно, дуже вагомий…
— Кому він потрібен, той науковий доробок? — подав голос Мурченко.
Промовець якусь мить дивився в залу, ніби силкувався пригадати, де він уже бачив цю компанію. На його тлустому обличчі з мішками під очима майнула хитрувата стареча посмішка…
— А кому потрібне те, що робите ви, товаришу Мурченко? Не минуло й місяця, як я рецензував ваш звіт. Маю сказати, що… — Чоловік на мить завагався, а тоді мовив рішуче: — Що між тим, як ви розумієте проблему, і тим, що ви робите для її розв’язання, немає відповідності. Складається враження, що маємо справу з двома людьми — один палкий ентузіаст, другий — науковець, неспроможний…
У залі настало пожвавлення.
— Ні, ну… — знову подав голос Васько, в якому вчувалося обурення.
— Не перебивайте, — зупинив його Адамчук. — У нас тут учена рада, а не вечірка, де кожний балакає, коли йому заманеться. Говоріть далі, Максиме Семеновичу.
— Та я, власне, тільки хотів сказати, щоб до цього питання підходили творчо. Бо за подібних ситуацій, як знаю з досвіду, завжди знайдуться охочі скористатися попутним струменем, щоб урвати шмат, підім’яти когось під себе, і все це під знаком уболівання за проблему.
Промовець спустився з трибуни. Чумакові здалося, що Максим Семенович, перед тим як сісти, підбадьорливо йому всміхнувся. На мить він відчув співчуття до цього чоловіка, який уже багато років сумлінно обробляє наукову ниву, проте так і не зібрав доброго врожаю. Чи, може, та нива була вже визбирана до нього іншими, чи самого старання було замало, а тільки в свої шістдесят п’ять Куля залишився один серед великого поля, на якому було більше каміння, аніж чорнозему.
Тим часом до столу головуючого підійшов ще один промовець — невисокий чоловік із чорними вусиками в темно-сірому двобортному костюмі.
— Товариство, — почав він звучним голосом, — як слушно сказав товариш Мурченко… — А далі, майже слово в слово, переповів виступ Мурченка, без упину потираючи руки, ніби в залі стояв мороз. Руки в нього були довгі, а кисті широкі з короткими міцними пальцями. Попри елегантний костюм і сніжно-білі манжети, в постаті чоловіка було щось штучне. Скоро Чумак збагнув: промовець когось копіює. Його стереотип, либонь, був родом із Англії, де від постійної холодної вільгості мерзнуть кінцівки.