Чумак на мить підвів голову від щоденника, відчуваючи, як його схоплює тривога. Ця тривога була свідченням того, що він починав вірити в писання Заміховського. Тим часом знадвору долинув стукіт каблуків по бруку, а за хвилю в дверях з’явилася Марія.
— Олекси в гуртожитку немає, — почувся її низький і, як Чумакові здалося, стомлений голос.
— Немає саме в цю мить? Чи він і зовсім не з’являвся? — запитав учений.
— Кажуть, не з’являвся.
— А крім гуртожитку, йому нікуди більше податися?
— Олекса має тут тітку. Коли ми рік тому познайомилися з ним у поїзді, він їхав до неї.
— Ви знаєте, де вона живе?
— Знаю, — повагавшись, відповіла дівчина і додала: — Ми бували в неї.
— У тітки сім’я?
— Та ні, вона самітна. На пенсії.
— А чого ж тоді Олекса перейшов у гуртожиток?
— Тітка живе у протилежному кінці міста. Від неї далеко до інституту.
— Підождемо до обіду, — вирішив учений.
Знадвору почувся голос Славка:
— Дивина! Як він ухитрився доправити будку на місце? Потрібні принаймні платформа і кран. — Вусань уважно оглядав подвір’я. — Жодного сліду! — Зайшовши в лабораторію, він спитав: — Що, знайшлась-таки пропажа… А де ж сам колега?
— Невідомо, — відповів учений.
Він хотів знову схилитися над записами Заміховського, та погляд його затримався на сумному обличчі дівчини. Подавши їй щоденник, Чумак сказав:
— Читайте. Ось із цього місця.
Приміщення заповнив низький Маріїн голос:
“Палеозой, девонська система, 400 мільйонів років до наших днів.
Дорогий Мирославе Петровичу!
Мабуть, це вже передостанній запис. Не розрахував із харчами. Щойно дістав із холодильної камери останнього бутерброда… Прочинив двері. Зокола темно і задушливо, як у глечику. Високий атмосферний тиск. Раптом баня глечика луснула, крізь тріщини блиснуло, і за мить розлігся гуркіт, ніби посипались велетенські черепки. Здавалося, хтось знавісніло гупає по бані нічного неба, яка тріскається то там, то там. Раптом забубоніло в обшивку, спочатку рідко, а далі частіше, і по хвилі вже здавалося, що лабораторія стоїть під водоспадом. Потроху розвиднюється. По яругах клекочуть руді потоки, які несуть шматки породи і викидають на рівнину. Та дощ швидко вщух. На сході дозрілою помаранчею викотилося сонце. В девоні, виявляється, я опинився вдосвіта. Схил значно пологіший, поораний балками-водотоками. Поверхня сохне просто на очах, і просто на очах тьмяніє кристалічний масив, стає рожево-матовим. Не видно вже гострих скель, колишні урвища зализало водою й вітрами. Учителю, Ви колись казали, що девон — вік риб. Але їм тут ніде взятись. На місці колишнього моря, а згодом озер, розкинулась бура рівнина, на якій де-не-де зеленіють латки. Діждавшись, поки в низині повисихають калюжі, я подався берегом балки-водотоку. По вологому пісковому грунті йти було легко, тільки сонце сліпило очі. Десь ополудні я натрапив на озерце. При березі, як зграя павичів, розпустила хвости папороть. Я її відразу впізнав, вона і в нашому антропогені трапляється, здебільшого у вологих місцях. О, та тут і хвощ! Півметрові прямі стебельця з віночками пагонів. Під лапатими віялами папороті в’ється плаун. Його гілочки схожі на пухнасті котячі хвости. При березі гойдаються темно-зелені плями жабуриння і пурпурні водорості. Сонце вже підбилося в зеніт, а я зрадів пальмоподібній рослині, яку помітив, дибаючи берегом. У затінку під цією рослиною я почувався, як у раю. Настрій затьмарювала тільки згага, яка пекла мені всередині. Вона нагадувала, що вже давно час обідати. Голодним поглядом я окинув пустельний берег. Під водою ледь помітно рухалися невеликі молюски. Були серед них схожі на оту істоту, що ласувала трилобітами, були й двостулкові, точнісінько річкові скойки. У них туге м’ясисте тіло. Я наблизився до води й побачив своє відображення: на мене дивився занехаяний чоловік. Обличчя в рідкій чорній щетині — він-бо не голився багато мільйонів років. Хоч цікавість моя до фауни й була чисто утилітарною, я не наважувався розлущити собі на обід скойку… Вирішив хвильку спочити на пухнастому килимку, який плаун вистелив при березі під “пальмою”, але пригоди навчили обережності, і я, перед тим, як лягти, підчепив його ногою. І мудро зробив: на вологому піску звивався цілий клубок багатоніжок. Щойно на нього сійнулося світло, як клубок розпався на живі шматки колючого дроту, кожен сантиметрів із десять завдовжки. Одна тварюка навіть уп’ялася мені в підошву. Ледь струсив. Такими б щипцями рафінад трощити. Деякі з багатоніжок сховалися під плаун, решта — у воду. Відпочивати мені перехотілося, і я, кинувши на плечі торбу, пішов берегом далі, не перестаючи дивуватися, у яке жахливе поріддя виродились безневинні черви-мулоїди… Якось Марія через те, що я не прийшов на побачення, назвала мене пройдисвітом. Щойно мені спало на думку, що я справді пройдисвіт, тільки не в просторі, а в часі. Коли повернуся назад, не всі мене зрозуміють: одні картатимуть за самоуправство, інші, наукові гіпотези яких спростуються привезеними мною зразками флори і фауни, проголосять єретиком. Тільки Ви, дорогий учителю, та ще, мабуть, Марія постоїте за мене. Між іншим, того вечора, коли ми мали зустрітися, я просидів допізна в читальному залі. Мені терміново треба було з’ясувати деякі практичні особливості часу… Даруйте за відступ. Я йшов з півгодини, аж поки не помітив, що берег робить закрут. Неподалік буяв цілий гай. Коли б я був художником, намалював би неозору червону рівнину, але не в яскравих, а в притлумлених, пастельних тонах. Зеленими ж мазками я б наніс на ній гай з пальмоподібних рослин. Вся небесна голубінь пронизана життєдайним сонячним промінням… Під ногами хрумтіли черепашки. Вони, змішані з піском, шматками лави і рудим глеєм, устеляли сухе русло. Раптом я спинився. Сухим руслом пересувались риби — косяк десятка на півтора. Я подумав, чи не міраж це? Але який міраж, коли риби за кілька кроків від моїх ніг! Живісінькі, поблискують на сонці крупною лускою. Вони зводяться на передні плавники, як морські котики. Плавники видовжені, нагадують п’ятипалі кисті. Риби роззявляють пласкі пащі з частоколом гострих зубів, захлинаються повітрям. Я сприйняв їх, як манну небесну, і вже витяг був складаного ножа, щоб котрусь прирізати, але, помітивши, як тяжко вони караються і який довгий шлях вистраждали, пошкодував. Водойма ж за кілька кроків. Подався до гаю тим самим старим руслом по слідах риб. Налічив двісті кроків. На цій, відстані шість рибин лежали вже дохлими, а семеро конали. Важко далося їм переселення… Гай оточував болото — колишню домівку риб, з якого стриміли рештки коралового рифу. Це болото колись було дном моря, потім лагуною, що міліла сотнями тисяч років, і риби в ній уже не плавали, а повзали по дну. Учителю, я спостерігав велике таїнство. На думку знову спали слова поета Максиміліана Волошина:
Нещасні істоти, що захлиналися повітрям, нагадували астронавтів, корабель яких зазнав аварії на чужій планеті, і їм залишалося або вмерти, або пристосуватися до нових умов…”
Марія на мить замовкла, щоб перевести подих, а вчений, скориставшись паузою, замислено промовив:
— А в природі багато чого можна віднайти… Та ж кистепера риба, яка ще недавно вважалася викопною істотою, потрапляє в рибальські сіті і в наші дні. Але кистеперою вона стала ще тоді, в девоні, коли постало питання: або вимерти, або пристосуватись. Хоч і невідомо ще, чи плавники в неї видовжилися внаслідок пристосування до мілководдя, а чи в результаті мутагенних факторів. На мою думку, кистепері — це мутанти звичайних риб, які вижили завдяки новим якостям — наявності “лап”, що давали їм змогу пересуватися не тільки по мілині, а й по суші.
— Чому ж тоді інші риби, предки кистеперих, дожили до наших днів майже без змін? — запитав Славко. — Адже якщо на Землю спадали потоки іонізуючої радіації з космосу, то всі істоти мусили б зазнати її дії.
— Слушно, але все живе мешкало тоді в океані. А товща води затримує більшу частину потоку радіації. От вам і пояснення: найдавніша риба акула практично не зазнала змін, і воднораз із неї ж таки утворилася кистепера риба. Море відступало, і частина акул зосталася на мілині, яка вже не ховала від космічної радіації.
Помовчали. Марія знову почала читати:
“Палеозой, карбонова система, 320 мільйонів років до наших днів.